Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

просяк через зачинені двері, як згусток пітьми чи привид, але, виконуючи домовленість, перед тим тричі постукав, власне, тричі шкрябонув двері, як це чинить Пес, коли бажає вийти чи зайти, принаймні той Пес, який діє в цьому скрипті, завше так чинив (не розхолоджуватиму читача, прозаїчно сказавши, що збуджений вищеподаною розмовою з Людмилою, а збудження надійшло аж поночі, Василевський просто забув замкнутися). Отож, саме тоді, коли Іван пропускав через мозок стрічку із зазнятою сценою, Аркадій Пастух просяк до нього в кімнату і сказав:

— Ви мене, конешно, звиніть, але маю до вас серйозний розговор.

— Засвітіть світло, — спокійно сказав Іван Василевський.

— Нє, я хочу, шоб це було між нами. Поговоримо й так.

І він сів на єдиного стільця, притому так, що світло від ліхтаря з вулиці обливало його чи робило примарно жовтим із чорним (така барва зветься умбра).

— Я вже готувався спати, — невдоволено сказав Іван.

— І напрасно, — голосним шепотом проказав Аркадій Петрович. — Нічо не помітили?

— А що маю помітити?

— Вона уже почала, — свистячим шепотом проказав Пастух.

— Почала — що?

— Те, що я казав… Ну, магію… Не замітили?

— Хочете, щоб я до неї не наближався й не балакав? — злегка і, як у нього траплялося, завідверто спитав Іван.

— Нє, не то! — шепнув Аркадій Пастух і якось так повернувся, що світло з його круглого видка зникло, і обличчя цілком почорніло. — Хочу вас придупридіть. Шоб не зав’язли, бо починається…

— Ні в чому я не зав’яз! — голосніше, ніж треба було в такій таємничій ситуації, сказав Іван.

— Ша! — засипів Аркадій Петрович. — Накличете!

— Накличу — що?

— Взрив! Чи то, як то кажуть правильно по-українськи, вибух! Це не шуточки!

— Нічого не розумію, — спантеличено сказав Іван, бо таки не розумів.

— Ще зрозумієте, але то буде потом.

— Таж нічого поміж нами не було! — знетерпеливився Іван, бо Аркадій Пастух своєю робленою таємничістю почав його дратувати.

— Конешно, — згодився той. — Бо вона, сказать, як це в природі бува — павук, і я вам уже, по-моєму, про це казав. І я це знаю, а ви нє! Бо як приметів: ви не зразу всьо понімаєте, а постіпенно. А вона тимчасом плете!

— Та що, чорт забирай, плете?

— Чорта це ви правильно згадали, бо може, це й не вона, а він плете. Сєть! От придивіться до природи, — сипів Аркадій. — Муха туди чо’попадає? Бо тої сіті не бачить — так у неї глаза устроєні. Коли б муха ту сєть бачила, то чорта лисого туди полізла б — вона осторожна. А влазить, бо й павуку тра пітаться. От ви: кажете, нічо між вами не було, а я своїми глазами бачу, що є. Бо муха сєті не бачить, а друге существо — добре. Пойняли мене?

Іван ошелешено мовчав.

— Зараз я вам усе популярно розкажу, — він повернувся так, що обличчя з чорного знову, вкрившись умброю, пожовтіло. Відтак зблиснули очі й зуби.

— Думаєте, чо вона нам улибочки посилає?

Іван мовчав.

— Да, конешно, ви образованіший мене, але в дечому я більше пунімаю. А чого перед вашим вікном малює ті свої дурацькі картіни?

— Все ви побачили, — іронічно сказав Іван.

— Да, бо маю опит і не хочу, щоб і ви були як муха. Ви чистий парінь, а вона, кажучи по-музьки, курва! Вам може показаться, що все це нічо: улибочки, картіну перед вікном малює, красіво, правда? Але ви чому вступили з нею у разговор? Бо вже за павутинку крилечком, сказать, зачепились. Не кажу, що потрапили в сєть, нє, це ще рано — за павутинку зачепились, сильніше махніть крилечком — вирветеся. І вам тоже начебто інтересно! А тепер скажіть, тіко чесно: вона придлагала вас намалювать?

— Так! — чесно сказав Іван.

— Ото-то! — підніс пальця Аркадій Петрович, і той пожовтів у світлі від ліхтаря. — Бачите, я всьо наперед знаю. А чого? Бо маю опит. Баби вони хитрі, а дурні. І всьо дєлають за тими самими прийомчиками, так само, як і павук. Подумайте: сєть малесенька, а пространства — ого скільки! Лети собі, муха, куда хочеш, а вона в сєть преться! Я ж дєлаю так: хочеш шось понять у цій жизні — на природу дивись, да! Тіко вона, природа, і научить по правді.

І йому, Іванові Василевському, здалося, що він і справді муха —— Аркадій Пастух умів переконати й застрашити. Зрештою, хіба цього ж не помічав і сам? Змислово прочував, що тут не все так просто: павуків може бути й два. Не лише Людмила зі своїми прийомчиками, примітивними, як визначив Пастух, а й він — цей Аркадій. Бо коли він такий мудрий, чого сам зав’яз, а в цьому признався. І не тільки зав’яз, а й сам перестав бути мухою, перетворившись у павука. Відтак на нього, Івана Василевського, готувалася не одна, а дві мережі. Дві, а може, й три, бо існував ще один (не вельми задіяний) персонаж — Таїсія Іванівна. Відтак Іван провідчув те, що й у інших ситуаціях: мислительну машину йому заклинило, ніби хтось усунув у ґвинта, котрий сік воду буття, грубу залізну палицю. Заскреготало, машина пихнула й зупинилася.

— Я втомився і хочу спати! — сказав Іван примхливо й трохи сердито.

— А я вам уже всьо сказав, — мовив лагідно Аркадій Петрович. — Ви умніші за мене, то й розсудіть, я вас не насилую. Моє діло вас придупридіть, бо ви мені наравитеся — як я сам у молодості. Да, колись і сам був такий, отож я на вашій стороні, а не тих курв. В них, сказать, один інтерес — мухи; я ж, може, й не такий образований, як ви, а тоже не дурак!