Читати книгу - "Діти морських туманів"

весело. — Вони здавалися мені привидами!

— Що ж можна робити самій на горищі?

— О, таке траплялося не часто! Я була з породи страхополохів… Пригадую, одного разу прийшла сюди поцупити клапоть триколірного прапора, он він лежить у кутку. Мені був потрібен шматочок червоної матерії, щоб ловити жаб…

У моїй пам'яті виринає інший прапор. Теж триколірний: біле, блакитне й червоне. Великий блакитний хрест, обведений білим, на пурпуровому тлі: стяг Норвегії, що майорить на кормі «Торільда»…

— Фанні, що з тобою?

Я здригнулася, бо думкою була десь за тридев'ять земель…

— У тебе такий вигляд, ніби ти десь у зовсім іншому світі. Здогадуюсь, де саме, бідолашко моя. А я так сподівалася розважити тебе, через те й попросила допомогти мені трохи навести лад на горищі,— у нас же свято в четвер.

Ах, так! Четвер… Заручини Гійома і Годлен…

— Мати таке розкішне горище і не використати його — то була б несосвітенна дурість, Фанні! Поглянь, приміром, на цей куток, звідки віялом розходяться крокви аж до гребеня даху. Або на оце вікно, засноване павутинням. Досить тут встановити приховане освітлення, і це буде чарівно, особливо якщо…

Годлен відштовхнула плетену колиску, підхопила якусь старовинну сукню з червоного оксамиту, що валялася долі, і мрійливо притулила її до себе.

— …якщо всі надінуть різні костюми, скажи, Фанні? Щось схоже на карнавал, описаний у романі Алена-Фурньє «Великий Мольн»[12].

Я владним жестом зупиняю її.

— Не ворушись. Зажди!

Я нахиляю голову, замислююсь. Що нагадує мені цей куточок колишнього? Що постає тут перед моїми очима? Вікно з старомодним наличником, на його тлі — висока дівчина з двома білявими косами, довга, до самого низу червона сукня. Під склепінням вікових крокв посередині висить триколірний прапор, пошарпаний у битвах, наче поранений під Вальмі. А на довершення цієї картини — поставлений трохи впоперек хисткий стіл, і на ньому весь у пилюці ручний металевий свічник, вкритий блакитною, подекуди полущеною емаллю. Бракує тільки запаленої свічки, каламаря, гусячого пера й великої чорної книги, заповненої нервовим письмом, що вийшло з-під безжальної руки громадського обвинувача часів Робесп'єра.

— Не ворушись, — наказую знов. — Я здогадалась… Як же це так, що ви ніколи не грали тут вистав?

Можна показати, скажімо, сцену революційного трибуналу. Не вистачає тільки Фук'є-Тенвілля[13]! Годлен вражено дивиться на мене.

— Я не дивуюсь, що Нікола ставиться до всіх вас трьох як до химерних фанатиків!

Вона впускає додолу довгу сукню кривавого кольору і різко відкидає її ногою.

— Облиш свої історії для музею воскових фігур! У мене немає ні найменшого бажання грати Шарлотту Корде[14]… Давай-но краще оглянемо старі скрині. Я певна, що знайдемо там капор дев'ятисотих років для тебе і циліндр для Гійома. Тут ще має бути шапка норманського візника. Вона знадобиться для Ніка. А потім… ми щось підберемо для…

Голос Годлен урвався. Вона не наважилась вимовити ім'я… Це ж саме через нього я опинилася сьогодні тут, не пішла на роботу… Мої вірні друзі, Крістіна і Годлен, змовилися, щоб якось вирвати мене з того розпачу, який охопив мене після його від'їзду… Чому він поїхав? Сьогодні ввечері минуло вже вісім днів… Поїхав, не попрощавшись, не пообіцявши вернутися…

Я ненароком обламую нігті об мідну, позеленілу від вогкості скриньку, на яку щойно спиралася Годлен.

«Костюм П'єрро або Арлекіна. Йому підійшов би костюм блазня!» — бурмочу я сама собі, втупившись поглядом у сад.

Крізь прочинене вікно бачу яблуні, вишикувані попід старими мурами, плакучу вербу і навколо — підстрижений моріжок, акуратна чотирикутна грядка суниць, білизна, що сушиться на траві. Сад саме до пари людям, які вміють щоранку рвати пригорщами щастя і приносити його до себе, наче оберемок ромашок.

Я чую, як губи мої журно шепочуть:

— А чи буде він тут у четвер?..

— Що ти вигадуєш?

У скроні мені бухає кров.

— Якщо взагалі він коли-небудь повернеться!..

— Ох, Фанні! — стривожено й розгублено озивається Годлен. — Невже ти думаєш, що він може… — Потім додає сумно: — А хіба не він підказав нам цю ідею — розчистити горище для свята?

— Ну що ж, свято ітиме повним ходом без свого режисера, — зітхаю я.

Годлен впустила віко скрині, яку вона тільки-но розкрила, і воно, глухо стукнувшись, впало. Прощавайте, чудові мрії!

— Ходімо, — каже вона, тягнучи мене за собою. — Ходімо ж…

Вона розстеляє долі одну з старих мисливських курток свого батька, які висять на цвяшку, і садовить мене на неї. Ми сидимо тепер зовсім поряд з сінником, поставивши ноги на перший щабель драбини, якою спускаються, мабуть, до клуні. До клуні або до стійла…

Голос у Годлен поважний, майже урочистий:

— Фан, а що буде, як він і справді не повернеться? Я хочу сказати: ніколи не повернеться?

Я хапаю голову в руки: уперше висловлено вголос те, що кожен нишком думає після від'їзду Яна.

— Скажи, — наполягає Годлен, — що тоді буде з тобою?

— Як тобі відповісти? Нічого… І це, мабуть, найстрашніше. Відтоді, як повернувся Ян, я жила в сподіванні, що от-от щось станеться. Ще до того, як він приїхав, я ждала його повернення. Після його від'їзду до Норвегії, тоді, коли мені було шістнадцять, я завжди вірила, що він колись повернеться… І, звичайно, назавжди!

— Я розумію… — мовить задумливо Годлен.

З отвору, де стояла драбина, почулося якесь глухе шамотання в соломі, потім