Читати книгу - "Емілі виростає"

мою убогу скарбничку кількома доларами, — відповіла Емілі.

Канікули промайнули, книжку про сад було написано. Емілі читала її, мірою того, як вона поставала, кузенові Джиммі, на превелику його радість. Надійшов вересень, а з ним повернення до школи, до праці, до Країни Висот і… до тітки Рут. Емілі носила вже трохи довшу сукню, зачіска ж була такою високою, що скидалася на вежу. Тепер вона як школярка належала до молодших класів. Власне, хвилину тому вона розповідала тітці Рут, що збирається робити в ті суботи, які проводитиме поза Шрусбері.

Річ у тім, що редактор місцевого «Часу» мав намір видати спеціальне, багато ілюстроване число, а Емілі зобов’язалася знайти передплатників. На те вона не без труду отримала дозвіл тітки Елізабет — дозвіл, якого ніколи б не домоглася, коли б тітка Елізабет сама одна давала кошти на освіту Емілі. Але ж Воллес платив за підручники й зошити, тому він переконав Елізабет, що, як вона дозволить Емілі самотужки заробити кілька доларів, то це буде з її боку вельми шляхетно. Елізабет у глибині душі не дуже любила свого брата Воллеса і ставила йому на карб зарозумілі міни, які почали з’являтися на його обличчі, відколи він долучився до освіти Емілі. Коли ж почула аргумент, мовляв, Емілі може заробити на всі підручники й посібники, що будуть їй потрібні упродовж цілого навчального року, — здалася. Треба сказати, Воллес охоче прийняв би кошти, витрачені на навчання Емілі, якби їх вертала йому сама небога. Від Елізабет він прийняв би їх вкрай неохоче — Мурреївська пиха! — до того ж, на кожному кроці повторював, що молоде покоління взагалі повинно бути самостійнішим, а дочка Стара — і поготів.

Тітка Рут не могла не дати свого дозволу, якщо вже дозволила тітка Елізабет, але в кожному разі не схвалювала цього починання.

— Що за ідея така — мандрувати самотою по всій околиці!

— Я не буду сама — Ільза піде зі мною.

Тітка Рут, вочевидь, не вважала, що це може виправити становище.

— Вирушаємо у вівторок, — вела далі Емілі. — У п’ятницю уроків не буде, бо вмер батько пана Гарді, а в четвер уроки скінчуються о третій годині.

— А можна дізнатися, де ви збираєтесь ночувати? Невже посеред битого шляху?

— Звісно, ні. Переночуємо в Ільзиної тітки у Вілтні, другу ніч проведемо в родичів Мері Карсвел у Сент-Клері, а в суботу вертатимемось назад уздовж річки.

— Дурість несосвітенна! — оцінила план Емілі тітка Рут. — Жодна Мурреївна не вчиняла нічого подібного. Дивуюся Елізабет! Це ж просто непристойно, аби дві молоденьких дівчини мандрували самі від селища до селища аж три дні.

— А що може статися? — наївно спитала Емілі.

— Трапитись може що завгодно! — суворо відказала тітка Рут.

І вона мала рацію. Багато що могло й насправді трапилося під час тієї подорожі. Та Емілі й Ільза вирушили в путь у піднесеному настрої, з твердим рішенням спостерігати все, що зустрічатиметься дорогою, — здебільшого під гумористичним кутом зору. Емілі почувалася особливо втішеною. Того дня вона отримала листа від редакції третьорядного часопису, що платив їй трьома наступними числами за поезію «Ніч у саду», яку вона і кузен Джиммі вважали коронною в її книжці про сад Місячного Серпа. Емілі залишила «книжку» вдома, але зараз, уже в дорозі, вирішила переписати з неї низку фрагментів та розіслати по різних часописах. Це добрий знак, що так швидко взяли до друку перший надісланий твір!

— Ну, Ільзо, ми вільні! Нарешті вирушили! — мовила Емілі. — Цікаво, що нас чекає дорогою?

— Без сумніву, зберемо силу матеріалу для наших вправ, — відповіла практична Ільза.

Пан Гарді оголосив молодшим класам, що зажадає від них у першому кварталі навчального року цілої низки вправ-нарисів. Емілі з Ільзою постановили, що теми для кількох принаймні нарисів братимуть зі «скарбнички» своїх дорожніх вражень. Буде вельми цікаво порівняти різне бачення тих самих предметів і явищ! Отже, мандрівка мала подвійну мету: передплата й літературні вправи.

Було чудове вересневе пообіддя — таке чудове, як буває лиш ранньої осені. Дівчата йшли зачаровані, хоч незабаром їм доведеться пересвідчитись, що «вербувати» передплатників — справа нелегка. Щоправда, побіжно вони, як мовила Ільза, робили психологічні відкриття, та все одно — їхня праця була доволі важкою і не завжди приємною.

Один старий, наприклад, водно повторював «гм» на все, що вони говорили. Коли ж, кінець кінцем, вони попросили його поставити свій підпис, відповідь була простою і категоричною:

— Ні.

— Як добре, що ви хоч цього разу не сказали «гм», — не витримала Емілі, — бо це вже, далебі, ставало надокучливим.

Старий поглянув на неї здивовано і раптом зареготав.

— А ви, панно, либонь, із роду пихатих Мурреїв. Замолоду я наймитував у садибі, що зветься Місячний Серп. Одна з тамтешніх панянок, на ймення Елізабет, мала звичку так само, як ви, дивитися на людей — згорда.

— Моя мати була Мурреївною.

— О, я так і подумав. На вашому обличчі — явний відбиток вашого роду. Ось, панно, маєте два долари — напишіть на вашому аркуші моє прізвище. Та, перш ніж поставлю свій підпис, я волів би побачити отой спеціальний номер. Не люблю, знаєте, купувати кота в мішку. Однак це, далебі, варте двох доларів — уздріти пихату Мурреївну, що просить старого Біллі Скотта розписатися на папері!

— Скажи: чому ти не розчерепила йому голову? — спитала Ільза трохи перегодя.

Емілі крокувала з піднятою головою, роздимаючи ніздрі.

— Я вирушила в дорогу, щоб шукати передплатників, а не на те, щоб побільшити на світі армію вдів. Сумніваюсь, аби від того комусь була б хоч якась користь.

Інший старий все бурчав і ремствував, поки Емілі пояснювала йому суть справи, і врешті-решт, коли вже приготувалася почути відмову, підписав аж п’ять замовлень.

— А цей любить викликати розчарування чи робити приємні