Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

спирт пити треба. Експерт. Спочатку обов’язково з’їсти шматок вершкового масла, для змазки. Видихаєш – і заливаєш прямо в горлянку, щоб рота не попекти. Тоді трохи можна води запити. «А найкраще, – казав, – то це вранішній ефект. Встав, випив води – і знов п’яний».

У мене колись на будинку дах перекривали. Один дядько родом з Індіани працював. То я в нього запитав, чому власний бізнес не відкриє. Дуже вже він добре на дахах знався. Був би, кажу, сам собі босом… А той каже: «Не потягну, бо люблю випити. Щовечора в барі просиджую. Не потягну бізнес сам, то й сиджу на зарплатні… Дорого виходить квасити, але що поробиш – такі ціни…» Ще казав, що часто б’ється, як вип’є, в барі. А я йому розповів про спирт. Він і очі вилупив. Бо спирт тут дешевий, на пляшці пишеться, що небезпечно для життя… Пішов додому щасливий, бо міг тепер пити більше за дешевше. Особливо йому сподобався «вранішній ефект». Випив води – і знов добре. Класний мужик той Рой з Індіани.

Нема дівчат!

– Слухай, брате, нема дівчат тут гарних, просто біда… На Україні табунами ходять – одна краща за іншу. Ох і гуляв я до двадцяти семи років, поки сюди не потрапив. А тут з дівчатами – труба! А мені вже й женитися пора… У нелегалах, на чорно сидіти не можна, треба женитись, дівчину шукати. Минулого року зустрів я Марусю з Вашингтона на забаві. Така собі, нічого. Я й почав шури-мури. Але знаєш, не можу я так просто женитись заради паперів… Совість чи що не дозволяє так людей використовувати…

А от недавно познайомили з Анею. Кажуть, заміж хоче дуже. Так я придивився – а їй уже за сороківку! Здурів той Олег чи що? А ще була одна – Оленка. Нас знайомили на пляжі в Анаполісі. Вона як роздяглася – так просто труба, така груба. Як себе запустити так можна? Та в них тут уся нація така – на гамбургерах виросла. Слухай, давай до мене. Пляшку рому подарували на Різдво, ще й не починав. От, нема дівчат, так би запросили, посиділи. Треба скорше документи робити і на Україну чухрати, бо тут труба, чоловіче.

Леся Гончар
Оповідання пасіонарних дев’яностих


Тотентанц

Я повірив би в Бога, який уміє танцювати.

Ніцше

Рояль тремтить, ридає розпачливим сміхом, розсипається дріботінням чорних крапель і знов звихрюється у вогняний стовп. Пломінь кострища піднімається над потрісканою землею південного степу. Шкварчить м’ясиво на порубаних кістках щойно впольованої антилопи. Шаради романсів вплітаються в димову завісу над циганським табором. Табір гуляє. Запаморочлива круговерть дукачів, вогняних язиків, схлипів і вигуків серед золотого піску іскор під густою овечою шапкою ночі. Барвисті тканини і тонкі талії молодих циганок лабіринтом навколо чорновусих, кіньми пропахлих їхніх циган… Гітари й голоси – виятрена пристрастю ніч. Голопузі замурзані смагляві діти без страху, в захваті дикого буйства шугають поміж колесами, копитами, вогняними язиками й голосіннями. Серпень зорями сипе у степ і на голови сп’янілих від танцю, розтріпаних чорноволосих людей. У їхній шляхами збитій, опоєній життям сім’ї хтось сьогодні народився, хтось помер…

Танець смерті в індіанській резервації. Шаман-жінка, шаман-маска. Обплутана волокнами, з сірими обвислими пасмами маска шакала виверчується навколо хмизового постаменту, навколо звосковілої білої статуї, розкресленої вохрою навхрест, навпіл, навпроти, супроти дню, всупереч знакові Життя. Риси й рухи померлого скам’яніли ніби на мить, очі ж шамана крізь сіру кудлатість, хаотичну пір’їстість, брязкітливу рухомість – прикипіли до скам’янілості… Раптом монотонність тулумбасів звилась у ріг надривного завивання, яке спіраллю напнулось угору, вгору до волі, аж поки не повернулось в руки шамана палаючим факелом. Вогонь лизнув хмиз і зник у нетрях. Рука шамана відпружилась, і факел хижо, як ніж, лишився встромленим у бік постаменту. Лемент племені надломився на найвищій ноті, й один за одним червоношкірі, великі й малі, вступили в коло ритуального танцю. Дрібні розхристані рухи поєднувались у нитку скляного намиста в руці гнівного розбудженого невидимого велетня. Хмиз спалахнув одночасно з чотирьох сторін, війнув жаром та іскрами на пір’я шамана і на голі груди танцюристів. Біла статуя заворушилася. Нитка скляного намиста стала натягуватись у панічному жахові, як розпечена струна, і пружніла, пружніла, доки врешті не тріснула диким зойком саме тоді, коли покрова полум’я оповила біло-вохрянисту фігуру і поповзла вниз шиплячими змійками того, що було колись людиною.

Маска шкірила зуби і несамовито вертілась поміж червоношкірих рук, ніг, плечей і безтямних очей. Маска вимахувала попелястими крилами понад безумом танцю, доки крила не почали рости, і вона ними не накрила все це розпорошене свавілля і не вгамувала у своєму нутрі. Згодом втишена стихія танцю й ритуалу охолола до обвугленого кістяка й черепа посеред галявини й гурту виснажених людей навколо в глибокій знемозі. Маска, відкинута і спустошена, як порожня лушпайка, лежала перевернута під деревом, біля ніг шамана.

І знов рояль. І знов дуель. Обплутаний димом, приборканий бичем волі й іскрою таланту, він, як приневолений бізон, тяжко зітхає, дихає, іноді розплющує одне око, друге, як химера, випростується і обтрушується від сну. Поволі, поволі його мнуть, розігрівають, тихо ненавидять, аж ось він гучним риком сповіщає про себе світові поза стінами й деревами, поза містом і епохою. Аж ось він розтинає порожнечу і безглуздість існування язицьким ірраціональним ревом. Аж ось хоч в одному моменті – а таки спалахне степом кострища і безміром танцю. Франц Ліст – Тотентанц. Карпати й Трансільванія, гори, перенасичені тягарями легенд і міфів кожного з народів. Хащі, вбивства, дороги, культи; хащі людської натури, найтемніші її