Читати книгу - "Вийди і візьми"

на початкову; часто вона була першою пасажиркою, а коли транспорту ще не було, сідала на лаву, біля якої стрибали і цвірінькали горобці та лежали недопалки. Водії влаштовували перекур, затиснувши цигарку зубами й відпускаючи її щойно тоді, як жар обпікав губи.

На початку восьмого місяця ангел-охоронець покинув її, і вона вернулася додому, провівши поглядом черговий переповнений транспорт. Змушена по декількох тижнях після повторних підрахунків визнати, що дев’ятий місяць також минув, Матильда склала валізку, з якою колись покинула рідне село над степом, і вийшла з дому, аби, прочвалавши півміста, опинитися перед входом, над яким красувався напис «ПОЛОГОВИЙ БУДИНОК», і ввійти досередини.

На лаві уздовж стіни сиділи жінки. «Ваш стукає? Мій, наче вар’ят. Ось послухайте». Матильда раптом спізнала втому — шляху сюди, останніх днів, усіх місяців, років. Матильді здалося, що це вперше, відколи покинула батьківську оселю, вона, яка всі ці роки йшла, відчула потребу присісти і відпочити. Гучний баритон назвав знайоме їй прізвище. «Мій чоловік», — Матильда стрепенулася. «Це Вас?» — хтось легенько поторсав її за руку. Врешті, вона зрозуміла, що викликають її. «Це що ж у нас робиться?» — гінеколог-хірург похитав головою. Матильда мовчала. «Не хоче народжуватися?» Матильда продовжувала мовчати. «Ну й правильно, в утробі комфортніше».

Її провели в інше, просторіше приміщення. «Мій чоловік», — сказала Матильда, здивовано відчуваючи, як стікає тепла волога. «Авжеж, Ваш чоловік». — «Він не знає, що я тут». — «Тобто, як не знає?» — «Ви з ним посварилися?» — «Не живете разом?» — «Мабуть, розлучена». — «Так вона і причалапала сама». «Ні-ні, — запротестувала Матильда. — Коли він збирався на роботу, я ще не знала». — «Що не знали?» — «Не знала, що вагітна?» — «Що подамся сюди», — її голос звучав тихіше й тихіше. «Треба сповістити…» — «Будь ласка», — прошепотіла майже нечутно, дивлячись на постаті, що розпливалися. «Адреса, — сказали їй, — назвіть адресу». Це було останнє, що долинуло до Матильдиної свідомості.

У чужих руках, хоч як намагалися втішити і заколисати, малюк жалібно верещав, над ним виводили «а-а-а», від чого верещав іще дужче, вловлюючи фібриками тільця і розуму коєне шарлатанство. Тоді йому тицьнули щось, і він жадібно обхопив його губками, знайоме й податливе, заходився спрагло смоктати, але нічого не витікало. Крихітне личко побуряковіло ще дужче, ніж перед тим, але, відчувши врешті смак солодкавого материнського молока, знеможене плаканням і смоктанням, заснуло.

Шлях із ясел на роботу Матильда проплакала, як і весь день і ще багацько днів. Йшла в бур’яни, в суміші обурення й розпачу проминаючи склепану з посірілих дощок вихідкову буду, де в дверях було вирізано серце, розщіпала промоклу блузу, дивилась, як порскає молоко, а тоді витискала його, зчавлюючи і масуючи груди. Мутні краплі зрошували рослинність, падали на пелюстки польових квітів на тендітних стебельцях. Після цього єднання з природою, яке мелодійні пташині переспіви доводили до розпуки, верталася, спокійна й порожня, у вагон, де продовжувала заповнювати таблиці, виявляючи не знане їй доти збайдужіння.

Запропонувавши на вибір ті або ті ясла (дитячий садок неподалік від сімейного гуртожитку, де тоді ще жили, був переповнений), виконкомівська працівниця мотала головою, спершу заперечливо, потім нетерпляче і насамкінець роздратовано. Матильда не мала виходу. Грудні діти не були новиною — всі батьки десь працювали. Ясла були в новому мікрорайоні, на шляху до роботи, неподалік від маршруту, яким користувалася. «Вважайте, Вам пощастило». Матильда також уважала, що їй пощастило — щастя відносне й мінливе. В кількох будинках уже вирувало життя, інші добудовувалися, тоді як неподалік спиналися свіжі фундаменти. Розрахований на весь мікрорайон, дитсадок здали в експлуатацію разом із першими багатоповерхівками. Групи були наполовину вкомплектовані дітьми з інших районів, чиї батьки так само, як вона, їздили працювати на околицю міста.

Їй, яка тримала в одній руці сина, в іншій його плюшевого ведмедика, поступалися місцем, наскільки це взагалі було можливо в салоні, де найменший рух збурював тисняву й ремствування. Маючи о такій досвітній порі вкрай мізерні шанси потрапити досередини, Матильда смиренно пропускала один громадський транспорт за іншим, проводжаючи поглядом автобуси, що рушали, обдаючи зупинку важкою хмарою випускного газу і захлинаючись кашлем моторів.

«Беріть таксі, мадам!» — крикнув хтось із глибини салону, задерикувато й насмішкувато, коли Матильда попросила закрити люк. «Вона з грудною дитиною», — осмикував котрийсь із ближчих пасажирів, а інший хтось, хто стояв трохи далі, додавав: «З двома». Після цього прокочувалася друга, не така активна хвиля невдоволення. Одні матюкали транспортне управління, що випускало в годину пік кілька розвалюх, інших обурювала поява немовлят у переповненому громадському транспорті, за що покладали вину на матір, вдаючись до фамільярно-зневажливого: «Куди рипатися в таку рань!» «Вона, як і ми, на роботу», — інцидент вичерпувався, люк причинявся.

Працюючи на рівні з чоловіками, обслуговуючи верстати, куховарячи в задушливих, заклубочених гарячою парою кухоньках і виробничих їдальнях, висаджуючи на плиту і знімаючи казани, в яких булькотіли страви, жінки, які їхали в автобусі, не брали участі в перепалках — зрештою, як і більшість чоловіків. Не маючи нікого, хто меншеньких няньчив би, а старших водив до школи, віддавали дітей до інтернатів, бачачись на вихідні, іноді раз на місяць. Від зустрічі до зустрічі взаємне відчуження зростало, доки наставав день, коли перед ними стояли дорослі чужі люди і вони не мали один одному що сказати.

Від ясел дитсадка, що лежав у глибині мікрорайону, затулений від дороги рядами будинків, Матильда добиралася пішки. Коли хлоп’я підросте, вона вряди-годи братиме його з собою, де воно теплої пори сидітиме перед вагончиком, а вона, раз по раз відриваючи погляд від нормувальних таблиць, щасливо дивитиметься, як воно бабрається, наповнюючи відерце, висипаючи й розрівнюючи грабельками камінці та придорожній пил; заґавившись, Матильда знаходитиме його в траві, куди воно заповзе назирці за жуком-рогачем, наслідуючи рухи цієї тоді ще не такої рідкісної комахи. «Він у Вас не бере участі в колективі», — одначе Матильда не дуже слухала.

За дощів, що лили тижнями, автобус нагадував душогубку: досить було відчинити вікно, як усередину вхльоскували водяні струмені. Матильда тривожно спостерігала, як син уві сні посапує, тоді відводила погляд і дивилась у вікно. Цівки, що стікали шибкою, приглушували тривогу. Дощі були першим, що вразило її, коли приїхала в цей край. Затяжні, вони перетворювали дороги