Читати книгу - "Вогненне око"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 81
Перейти на сторінку:
ліжка. Очі холонуть, погляд видовжується, неспроможний нічого зрозуміти, пальці перебирають речі, холонуть пучки, в кімнаті розлазиться темрява. Сіро. Він так і сидить серед кімнати, руки опущені, голова здійнята догори, до віконного розхрестя. Він навіть не може пригадати. Щось намагається вичавити із себе, але несподівано тверезо визнає за краще піти. Він дістається комірчини. Квадрат вікна кидає у вічі чорне гирловиння річки, розірване на згинах і поворотах дрібними пристанями, поселеннями, над пласкими дашками яких лягає дим із труб; ножами розтинають криголами, підминаючи кригу. Він бере торбу та кілька її защібок для волосся, – вулиці, ослизлі від мряки, розступаються, бухаючи парою каналізації, а нічні хмари котять над головою, постогнуючи вітром в антенах і дротах. Десь до півночі на перехресті вулиць він почув голоси. Йшов дощ. Він підняв голову і здивувався, наче вперше бачив воду з неба. Він стояв годину, ловлячи пересудомленим ротом блискітки води, важко, мов отруєний, дихаючи, весь натягнутий, неспроможний ухопити весь світ, що ударами його серця то відкочувався, то йшов на нього. І він безсловесною лялькою вибирається на східці Андріївської церкви і гамселить кулаками в зачинені двері; дзбаном відкочується луна у порожнечі музею. Він обтирає обличчя, заюшуючи його кров'ю, регоче, сходить униз. Жовті, теплі вікна кварталів скидаються на привидів, чаклуючи на березень.

Люди топчуть вічними стежками життя. Він дивиться і думає: нащо? нащо? нащо? Зараз він ненавидить її. Він бридиться навіть подумати про неї добре. Родик став пригадувати, мов добираючись недосяжної висоти, – вона лежить після першої ночі, сім'я стікає по червоному розрубу між ногами; вона солодко, ніби допиваючи щось, дихає, ловить його погляд, смішок, єхидний, підтриманий безликою усмішкою, виривається, зависає в повітрі; вона накидає простирадло, відкидає голову і за хвилину відходить у сон, наче вмирає. Тут до нього вкрадається – а якщо вона весь час була мертва? Родик запихає два пальці в горлянку. Блює.

Вихаркує гірку слину. Мряка, підхоплена вітром, струменить калюжками. Гайвороння хрипить, чекаючи морозу. Зараз місто перевертається перед ним каламуттю дзеркала. Далеким погуком до нього повертається свідомість. Одяг прокис до рубця. Він цокотить зубами. Тіло, спонукане духом, тягнеться, плентається в пошуках тепла. Торба муляє плече і повертає його до реальності. Важко піднятися до неба, а ще важче впасти з неба на землю.

Він розриває глей пальцями, знаходить уламок іржавої арматури, відколупує груддя, уламок гранітної брили вивалюється, відкриває отвір. Він жбурляє туди торбу, завалює землею, привалює каменем. Наосліп бреде, мов змоклий привид, наштовхуючись на собі подібних, до тепла. Він дрімає, зібгавшись звіром, у приміщенні ЦУМу, біля обігрівача, що вибиває з одягу громадян шкідливі мікроби; марить, вологий, наповнений теплом, мов чаклун, глядить у свічки туману, в гадюччя ніг і рук. Він поволі відходить до сну, губи повторюють за кимось невидимим: спи, мій ангеле, тебе вже ніхто не приведе до ліжка; спи, ти належиш цій річці, цьому скаженому арктичному морозу; куди твоя душа пішла, моя радосте? Куди, розхитуючи лапате гілляччя сосон, ти тихо йдеш місячними стежками по дахах цього міста, всієї країни; спи, спи, тінь твоя, вічно обігріта місяцем, мандруватиме дахами… чуєш, як круки заламують голоси у вчорашній тузі, кидають тепле пір'я на перевернуті до неба людські обличчя… то не круки, то плач, то душі заблукалих у часі мандрівників… коли ми зустрінемось, далеко, у невідомості білого пороху, ти вже не будеш плакати…

М'який несподіваний голос трохи злякано, але впевнено лунає у вушній раковині: «Брате, тобі, видко, не дуже добре…» Голос м'який, готовий розлитися океаном сліз. Родик ще плутається в драглистому мареві; діафрагму розпирають живі струми, останні схлипи того, що так швидко хочеться забути. Ліла одійшла, враз залишивши місце невідомій пані, а далі він побачив річку, що обмивала кораблі, білоносі, з напнутими шовком вітрилами; синє плесо, рухливе, било проти сонячного обруча, сліпило, і він говорив з кимось, проте слів його ніхто не слухав, той невідомий тримав його за плече, вказував у білу пустку; далечіні дихали зеленню, кишіли всілякою звіриною; химерні дерева заввишки в кількадесят сажнів, трава в людський зріст вкривала береги, там, де човен, вочевидь, повинен був пристати. Це трималася мозку, його душі остання сомнамбулічна мрія.

Перед тим як поставити його перед мостом, заглянути в пащу вічності, скуштувавши скорботи, довести, що безпам'ятство дорівнює пам'яті всього людства, його вивело з міста, котре ще довго жарким сполохом гуготіло в нього за плечима. Вони йшли простертою чорними полями країною, ночуючи де трапиться, – троє. Двоє колишніх сектантських проповідників – Микола і Борис. Своє ім'я він змінив, якось серед розмови кинув навмання. Сектанти добросердно, зраділі, усміхнулися. Про минуле його поки що не допитувалися. Вони в дорозі здебільше мовчали, потупивши сором'язливо очі. Зима йшла до кінця, мороз лютішав. Голод завис над країною хрипким криком жеброти. Родик іноді бачив крізь туман, як жують губи колишні пресвітери, позираючи на коробку, де лежали гроші, пожертвувані на нову церкву. Тихими вечорами, знявши на пожертвувані гроші помешкання, всівшись навпроти Родика, тихими голосами, що ніби дряпали по склу, розповідали, яка то буде церква. Хтось один брав до рук Святе Письмо, вичитував пісню, а інший хилитав головою, перебирав роль проповідника і по закінченні викладав своє розуміння того чи іншого рядка. Особливо переймався Микола, з вічно п'яним виразом незадоволення на обличчі, – кремезний, рухи жіночі, фігура атлета. Спочатку він пітнів, пригладжував їжакувате волосся, опускав додолу очі, сірі п'явочки на білому, як стіна, обличчі. Борис, вищий на дві голови, майже двометровий, із низьким, писклявим до щурячого голосом, зривався по закінченні, ходив кімнаткою, схлипував: «Ти не розумієш, брате, там сказане не…» Вони неголосно сперечалися, тоді переводили бесіду на Родика, що готував таку-сяку вечерю. Нарешті, заспокоївшись, погладжуючи плечі один одному, ховаючи якийсь незрозумілий для Родика вологий блиск, уголос говорили, що він ще пізнає істини. Вони-бо давно в істині. Так хилилася до кінця зима. Мучилися брати від того, що не було у них проповідника. Здебільше трійця займалася месіонерством по глухих, із джергавим небом провінціях. Один витягував томик професора Макділана, ставав у людному місці, десь біля ринку, торгових розкладок, крихітних вокзалів, що пекучим сумом нагадували Родику рідну домівку; ці крихітні, нікому зараз не потрібні містечка, загублені в білій порожнечі степів, наганяли жовту, мов інфлюенца, тугу. Якось десь під Фастовом п'яні різники накинулися на них серед білого дня. Вони вибили зуби Миколі, надірвали вухо Борисові, а Родик довго носив

1 ... 52 53 54 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогненне око», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогненне око"