Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

нез­нав­ки та з не­тя­му­чості ви на­коїте самі собі ба­га­то ли­ха. За­не­хай­те ви усю цю спра­ву! Ви­киньте геть усе це з го­ло­ви, вер­тай­тесь до­до­му й знов за­ход­жуй­тесь ко­ло пе­реднішої, справді ко­рис­ної праці гро­ма­дянсько­го діяча, - ска­зав своє на­путіння Гу­ко­вич.

- Воно то й так! Але, окрім цього, я, бач­те, вже дав­но щи­ро по­ко­хав Ліду Андріянівну, а во­на по­ко­ха­ла ме­не. Ми далі не мо­же­мо жи­ти нарізно од­но без од­но­го. Ми поєдна­лись і че­рез сим­патію душ, і че­рез лю­бов. Бла­гос­ловіть нас на чес­не жит­тя до са­мо­го кінця на­шо­го жи­вот­тя! - про­мо­вив міцним і спокійним го­ло­сом Яків Ки­ри­ко­вич і сміли­во по­ди­вив­ся ста­ро­му в вічі, жду­чи од­повіді.

- Схаменіться! опам'ятай­тесь! Що ви то­ро­чи­те! Ваш брат дер­жить стар­шу мою доч­ку, а ви сва­таєте мен­шу. Це ж бо­жевільство! Це ж на­хаб­но й…

- Для сер­ця не­ма тут нічо­го бо­жевільно­го й на­хаб­но­го. По­чу­ван­ня лю­бові вольне й не си­лу­ва­не, як са­ма вольна во­ля, не си­лу­ва­на дум­ка. Бо вольної дум­ки не мож­на замк­ну­ти в тюр­му, не мож­на зни­щи­ти або вби­ти з гар­ма­ти чи з руш­ниці, не мож­на спи­сом за­ко­лоть. Та лю­бов і не єсть який­сь вчи­нок, якась подія, кот­ру мож­на спи­ни­ти і вга­му­вать або приг­но­бить. Я доб­ре по­чу­ваю в серці, що я вво­ляю не свою во­лю, а во­лю якихсь невідо­мих по­таємних сил, котрі нев­га­мо­ва­но пра­ву­ють моїм сер­цем, пра­ву­ють мною і па­ну­ють на­до мною не­по­бор­но й не­пе­ре­мож­но. Не ми па­нуємо над ни­ми, а во­ни опа­ну­ва­ли ме­не й Ліду. Я не маю на думці поб­раться з Лідою по­таємно, по­тай од вас. Бо­ро­ни бо­же! Але, як доб­рий до своєї ди­ти­ни батько, ви не за­бо­ро­няй­те нам поб­раться й жи­ти вкупі. Дай­те нам щас­тя.

- Нізащо! Ніко­ли в світі не дам я та­ко­го доз­во­лу! - крик­нув батько й рап­том зблід на ви­ду. - Це в вас якісь док­торські пог­ля­ди! Ця ва­ша на­мо­га неп­рав­ди­ва, на­хаб­на й навіть кривд­на для нас! Це ж безг­луз­дя! А що ска­за­ли б за ме­не лю­де? Ви ж лю­ди­на мірко­ва­на. По­судіть самі й поміркуй­те про ваш вчи­нок. Піде по­говір, піде опо­ро­ка на ме­не й на матір. Що ви оце за­ду­ма­ли? Ви при­ве­ли якесь не­щас­тя в мою гос­по­ду. Ніко­ли цього не бу­де! Не дам зго­ди!

Мати сиділа смут­на та за­ду­ма­на, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла. В її серці нес­подіва­но не­на­че на­но­во ви­ник­ли усі му­ки, які во­на ко­лись дав­но пе­ре­терпіла в той час, як її батьки дов­го не да­ва­ли зго­ди на вінчан­ня з Гу­ко­ви­чем. Во­на зга­да­ла, як в той час пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась; а те­пер во­на не­на­че вдру­ге страж­да­ла од тих давніших мук, спо­чу­ва­ючи своїй ко­ханій Ліді.

- Коли, Андріяне Ки­ри­ловн­чу, не бу­де ва­шої волі й зго­ди, то ми все од­но зійде­мось і до смерті не роз­лу­чи­мось з Лідою, - ска­зав з при­тис­ком і зав­зят­тям Ула­се­вич.

Батько гля­нув на йо­го зблідле об­лич­чя, на йо­го ніби при­гаслі й бо­жевільні очі й стри­во­живсь. Він сподівав­ся якоїсь вих­ват­ки, нес­подіва­ної й не­без­печ­ної.

- Коли, та­ту, ви не поб­ла­гос­ло­ви­те нас, то я далі не стерп­лю своєї му­ки. Не­ма в ме­не си­ли дов­ше терпіти! - крик­ну­ла Ліда, не­на­че нес­подіва­но підстре­ле­на ку­лею пташ­ка, і за ти­ми сло­ва­ми, схо­пив­шись з місця, ки­ну­лась ма­тері на шию.

- Схаменись ти, то­роп­ле­на! - крик­нув батько.

- Рятуйте ме­не хоч ви, ма­мо, бо я ж без­щас­на, бо я ж без­та­лан­на, - про­мо­ви­ла Ліда, ри­да­ючи на плечі в ма­тері.

- Не плач, до­ню! Ко­ли та­то не згод­жується поб­ла­гос­ло­вить вас, то на­томість я поб­ла­гос­лов­лю вам жи­ти вкупі, - ска­за­ла ма­ти, і в неї са­мої очі од­ра­зу зай­шли сльозою. - Їдьте й живіть щас­ли­во вкупі. А ко­ли тобі, доч­ко, тра­питься яка при­го­да, ко­ли, бо­ро­ни бо­же, тра­питься так, що ти в своєму житті бу­деш безп­ри­хильна й безп­ри­тульна, то пам'ятай, що в те­бе є ма­ти, кот­ра тобі сприяє, те­бе щи­ро лю­бе й не за­бу­де те­бе, і не од­ки­неться од те­бе, до­ки й тво­го жи­вот­тя.

- Тату! та згляньтесь на їх! злас­кав­тесь над їх щи­рим ко­хан­ням, - аж бла­га­ла Ме­ла­ся.

- Про ме­не! Але жи­ти вкупі ту­теч­ки, та ще за моїм доз­во­лом вам не ли­чить! Мо­го доз­во­лу вам ніко­ли не бу­де. Це безг­луз­дя! Це якась на­пасть… І не чеп­ляй­тесь, і не сподівай­тесь! По­зи­ваться з ва­ми я не бу­ду, але своєї зго­ди не дам ніко­ли! - ска­зав на­важ­ли­во батько й вий­шов з гор­ниці, ще й две­ри­ма гурк­нув спе­ре­сер­дя й до­са­ди.

Мелася сиділа з слізьми в очах. Во­на впер­ше на віку уяв­ки пос­те­рег­ла і впер­ше втя­ми­ла си­лу щи­ро­го обоспільно­го ко­хан­ня, яко­го во­на ще й досі не заз­на­ла й навіть не заздріва­ла. Во­на не­са­мохіть вда­лась в сму­ток, що їй не бу­ло щас­тя й долі в ко­ханні та в за­ли­цянні, не по­та­ла­ни­ло і в шлюбі з дру­жи­ною, кот­рої во­на не ко­ха­ла щи­ро й га­ря­че.

- Коли вже так скла­ло­ся ва­ше діло, то ви, Яко­ве Ки­ри­ко­ви­чу, дай­те нам звістку, як виїжджа­ти­ме­те на но­ве місце, а я ви­ве­зу Ліду на вок­зал. До­ве­деться нам пе­ре­терпіти й нарікан­ня, і людський осуд та по­говір. Вже без то­го не обійдеться. Але мені бай­ду­же. Не­хай су­дять по­за очі, аби при­най­мні не цвіка­ли мені, старій, в вічі.

Мати бу­ла доб­ро­сер­да й здат­ли­ва, хоч і лю­би­ла зма­гаться та су­пе­ре­чить чо­ловікові.

- Нехай же вас бог бла­гос­ло­вить! - ска­за­ла ма­ти на­решті.

Вона пішла до кімна­ти, ви­нес­ла об­раз, поб­ла­гос­ло­ви­ла Ула­се­ви­ча, об­ня­ла й тричі поцілу­ва­ла.

- Нехай бог пош­ле вам щас­тя, пош­ле та­лан та до­лю на но­во­му місці, в но­во­му житті: де лю­бов - там і бог. Хто ж за­па­лив ва­ше сер­це ко­хан­ням, як не бог?

- Я, ма­мо, вже маю звістку з Кав­ка­зу, вже на­пи­тав собі служ­бу. Я дам вам зна­ти, ко­ли Ліді тре­ба виїжджать в да­ле­ку до­ро­гу. Не знаю, як вам і дя­ку­вать, що ви знех­ту­ва­ли тим за­ко­ном, що рідним бра­там не мож­на вінчаться з дво­ма рідни­ми сест­ра­ми. Цей за­кон дав­но ви­жив свій час, і вже час би йо­го ви­за­ко­нить і ви­вес­ти, - ка­зав Ула­се­вич, цілу­ючись на розс­та­ванні з усіма: і матір'ю, і з Лідою, і з Ме­ла­сею та з бра­том.

- Господи споспішай вам! Щас­ти бо­же, на все доб­pe! - гук­ну­ли Ме­ла­ся й Ми­шук до бра­та.

- Спасибі! Я не знаю, як вам, ма­мо, й дя­ку­вать за лас­кавість та при­хильність до ме­не, бідо­лаш­но­го! Не­дов­го я й зад­ля­юсь: спро­даю де­які за­вальні речі, а книж­ки та лікарський дріб'язок за­па­кую, за­бе­ру з со­бою та й виїду в да­ле­кий край, де ми з Лідою бу­де­мо лю­де нові, невідомі, де нас ніхто не зна­ти­ме й ніхто не до­ку­ча­ти­ме по­го­во­ром, - ска­зав Яків Ки­ри­ковнч, хап­ком сіда­ючи на труський пош­то­вий візок.