Читати книгу - "Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький"

class="p">Яків Ки­ри­ко­вич не дов­го й га­яв­ся. Че­рез два тижні він по­дав лис­том до Теклі Опа­насівни звістку й приз­на­чив день, в кот­рий має виїздить в до­ро­гу. Тек­ля Опа­насівна, як доб­ра й дбай­ли­ва гос­по­ди­ня, ще заз­да­легідь над­ба­ла чи­ма­ло де­чо­го для при­да­но­го Ліді. Не тре­ба бу­ло й ве­ли­ко­го за­хо­ду. Нас­тав день од'їзду. Яків Ки­ри­ко­вич, на­пу­тив­ши Ни­ко­на та вчи­те­ля, як далі про­ва­дить просвітню спра­ву, й поп­ро­сив­ши по­да­вать йо­му звістки за все, розп­ро­щав­ся з ни­ми. І се­ля­ни й усі знай­омі ду­же шко­ду­ва­ли та жал­ку­ва­ли за ним.

Текля Опа­насівна за­хо­ди­лась ще за­рані, щоб ви­ря­дить доч­ку в да­ле­ку до­ро­гу. І ма­ти, і Ме­ла­ся, і Ми­шук - усі хо­ди­ли зас­му­чені. В ма­тері очі бу­ли зап­ла­кані. Пла­ка­ла й Ме­ла­ся.

- Не з друж­ка­ми та бо­яра­ми до­ве­ло­ся те­бе, моя ди­ти­но, ви­ряд­жать до вінця: не з весільною пиш­но­тою, не з му­зи­ка­ми та пісня­ми ви­хо­диш ти з до­му, а з слізьми та смут­ком в душі. Несп­ло­ха, пев­но, по­ба­чи­мось. Пи­ши, по­да­вай за се­бе звістку пов­сяк­час! - го­во­ри­ла ма­ти, ви­ряд­жа­ючи Ліду в до­ро­гу, на­ла­год­жу­ючи все, що бу­ло потрібно на но­во­му ха­зяй­стві в гос­поді.

- Не плач­те й не журіться, ма­мо! Ви ба­чи­те, що я не пла­чу, що я ве­се­ла й навіть лад­на співа­ти, бо з ми­лим бу­де скрізь рай для ме­не, хоч би в убогій сільській ха­тині. Ко­ли б ви, ма­мо, зна­ли, яка я те­пер щас­ли­ва! яка я ра­да! - го­во­ри­ла Ліда на розс­та­ванні, сіда­ючи в екіпаж і виїжджа­ючи з дво­ру.

Батька не бу­ло вдо­ма: він зу­мис­не десь зник, виїхав з до­му й навіть не поп­ро­щав­ся з Лідою, не по­ба­жав їй щас­тя-долі в но­во­му житті. Ліда поїха­ла на вок­зал са­ма, де її стрів Яків Ки­ри­ко­вич.

- Тепер до­ро­га нам ска­тер­тею! - ска­зав він, взяв­ши під ру­ку Ліду й од­во­дя­чи в ва­гон. - Не­ма ко­му й по­ба­жать нам щас­ли­вої до­ро­ги. По­ба­жаємо ж ми хоч самі собі, ко­ли ніхто з рідні не зва­жив­ся виїха­ти з то­бою в до­му й по­ба­жать нам обом щас­тя й долі в житті та щас­ли­вої до­ро­ги.

- За всі го­ло­ви! Бай­ду­же мені за все, аби тільки я бу­ла з то­бою вкупі до мо­го ско­нан­ня, до ос­таннього по­ди­ху мо­го жи­вот­тя, - сти­ха обізва­лась Ліда.

XI

Минуло кільки років. Таїса Андріївна Сват­ковська жи­ла, як у раї, ти­хо та мир­но, в розкішній обс­таві й тіши­лась щас­тям своєї ко­ха­ної Лю­би. Елпіди­фор і Лю­ба ко­ха­ли­ся, як го­лубів па­ра. Ста­ра ма­ти бу­ла ніби за­ко­ли­ха­на щас­тям своїх дітей, сли­винь кож­но­го бо­жо­го дня хо­ди­ла до церк­ви, а в сльоту та негідь сиділа вдо­ма, з нудьги чи­та­ла по п'ять ака­фистів на день та про­си­ла й бла­га­ла бо­га, щоб та­ке ти­хе жит­тя, та­ка мир­но­та та зго­да в домі про­дов­жи­лась до са­мо­го кінця її жи­вот­тя. Елпіди­фо­ро­ва пер­ша жінка жи­ла в сто­лиці й усе не згод­жу­ва­лась бра­ти з ним розвід, бо ма­ла на думці й собі вий­ти заміж. Але це не ду­же тур­бу­ва­ло ста­ру матір.

«Аби моя Лю­ба жи­ла щас­ли­во, не­хай жи­ве й невінча­на!» - го­во­ри­ла во­на своїм сест­рам в од­повідь на їх час­те на­тя­кан­ня, а потім і до­ко­ри.

Тим ча­сом Елпіди­фор жив па­ном на всю гу­бу, не по своєму за­собі, і мар­ну­вав си­лу гро­шей на кар­ти, на своє й Лю­би­не розкішне уб­ран­ня та на вітан­ня знач­них ба­га­теньких уря­довців - гос­тей. Він брав за служ­бу чи­малі гроші, брав ха­барі, але не нас­та­чав гро­шей на сім'ю. З йо­го ки­шені гроші вит­ру­шу­ва­лись, як по­ло­ва з дра­но­го лан­ту­ха. Таїса Андріївна час­тенько му­си­ла док­ла­дать чи­ма­ло своїх гро­шей на усякі потрібки та доч­чині вит­ре­беньки і - вже розст­ринька­ла пот­ро­ху сли­ве усі гроші за про­да­ну свою «ха­ту», як во­на ка­за­ла.

Тим ча­сом з Елпіди­фо­ром нес­подіва­но ста­лась ве­ли­ка зміна: він дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че й чин дійсно­го статсько­го совітни­ка, цеб­то штатсько­го ге­не­ра­ла. Ця подія не­на­че йо­му світ за­макітри­ла й го­ло­ву за­па­мо­ро­чи­ла. Він став гор­дий, підняв го­ло­ву ще ви­ще, пе­рес­тав на ву­лиці кла­няться усім тим знай­омим, котрі бу­ли нижчі од йо­го чи­ном, навіть пе­рес­тав з ни­ми вес­ти знай­омість і не пус­кав до їх в гості ні Лю­би, ні Таїси Андріївни до тих знай­омих, з кот­ри­ми во­ни при­яте­лю­ва­ли з давніх-да­вен, сли­ве зма­леч­ку. Лю­ба йо­го та­ки не ду­же слу­ха­ла й ча­сом по­таєнці та крадько­ма забіга­ла з візи­та­ми до давніших знай­омих. Елпіди­фор сер­дивсь на неї, по­чав гри­мать, навіть ла­яти її, що во­на знається з яки­мись міщан­ка­ми.

Люба бу­ла ма­за­на й пе­ще­на з ди­тя­чих літ, ще й до то­го стра­шен­но са­мо­люб­на. Ма­ти пес­ти­ла її без міри, без тя­ми. Ро­дичі й усі знай­омі так са­мо ще змал­ку хва­ли­ли її, як ду­же гар­ну на вро­ду дівчин­ку, вих­ва­ля­ли її в вічі, го­во­ри­ли їй завсіди лес­тощі, на­че підле­щу­ва­лись до гар­ної ди­ти­ни. Пе­ще­на, са­мо­люб­на Лю­ба приміти­ла зміну в сво­го ко­хан­ця й ду­же стур­бу­ва­лась. Во­на аж те­пер пос­те­рег­ла йо­го дійсну пал­ку, оп­риш­ку­ва­ту та дес­по­тич­ну вда­чу, че­рез кот­ру по­ки­ну­ла йо­го й пер­ша жінка. І після кож­ної свар­ки та зма­ган­ня з ним тіка­ла в кімна­ту до ма­ми, па­да­ла ниць у по­душ­ки й пхи­ка­ла та рум­са­ла, до­ки Елпіди­фор не ви­хо­див з до­му на служ­бу. І Елпіди­фор аж те­пе­реч­ки пос­теріг, що Лю­ба й доб­ра, але ду­же на­ту­рис­та, са­мо­люб­на без міри й ве­ред­ли­ва, не­на­че ма­за­на ма­ленька ди­ти­на. А Лю­ба жалілась знай­омим, що як Елпідифор дос­тав Станісла­ва че­рез пле­че, то не­на­че не той став, ніби збо­же­волів од гор­дості.

Але Елпіди­фор і не збо­же­волів. «Пошк­ро­мадь русько­го, і ви­явиться в йо­му та­та­рин», ка­же фран­цузька при­каз­ка. Те­пе­реч­ки справді з цього пе­тер­бурзько­го уря­дов­ця ви­гулькнув та­та­рин, цеб­то справжній знач­ний, гор­дий і за­по­пад­ний бю­рок­рат.

Саме то­го ро­ку, якось взим­ку на різдво, приїха­ла до Києва Ме­ла­ся. Ме­ла­ся, по своєму зви­чаю, заїха­ла до своєї под­ру­ги й по­ро­вес­ниці, доч­ки близько­го сусіда діди­ча, що вий­шла заміж за ду­же за­мож­но­го діди­ча Кан­ди­бу. Своїм зви­чаєм Ме­ла­ся побігла ро­бить візи­ти усім своїм київським давнім знай­омим. Во­на зна­ла, в котрій го­дині обіда­ють в кожній сім'ї, й запсігди пот­рап­ля­ла на обід.

Вже в пізні обіди зли­ну­ло на неї сма­ко­ве натх­нен­ня. Ме­ла­ся біга­ла все з візи­та­ми, щоб дізнаться за усякі но­вин­ки. Ви­го­ло­дав­шись, во­на спи­ни­лась на ву­лиці й по­ча­ла мірку­вать, ку­ди б то забігти, щоб по­обіда­ти всмак. Во­на давнім досвідом доб­ре дізна­лась, в ко­го го­тується доб­рий борщ, а в ко­го най­смачніша пе­че­ня, в ко­го - чу­до­ва юш­ка і в ко­го прес­мач­на тре­тя пот­ра­ва. Дум­ки її спи­ни­лись на Таїси­но­му пізньому обіді.

- Піду до Сват­ковської. Там завж­ди слу­же чу­до­ва ку­хо­вар­ка, го­тує борщ нап­ро­ди­во смач­ний, і тре­тя пот­ра­ва в неї завж­ди та­ка, що я й гу­би, і пальчи­ки лад­на