Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

а що йому досі дав великий Київ? Чи не буде таке ж і в Одесі? Чи не ліпше йому справді послухатися дядька?

І таки послухався.

Там справді бракувало добрих адвокатів, і три-чотири справи, щасливо скінчені, відразу висунули Гориновича наперед. З того часу забезпечений йому був добрий заробіток, і Горинович, звикши до великого міста, хоч трохи й нудився в сіренькому нерухливому городку, але з погляду заробітного не мав рації від добра шукати добра.

Жив трохи самотно: по клубах не бував зовсім, бо ненавидів карти, у гостях – зрідка. За це заробив прізвище «гордого». Але знав людей багато: в адвокатів широкі знайомості!

Так він прожив два роки, й на третьому трапилась йому голосна справа: інтелігентна жінка, чепурна і молода, всім відома, як дуже гарна людина, вбила свого чоловіка. Помалу-малу виявилась ціла драма: довідалися, як той, на погляд інтелігентний, чоловік (скінчив університета), розпалений страшенною, хоч і цілком безпідставною, невірою до жінки, не давав їй просвітку своїми причіпками, пильнував її вдень і вночі, не пускав з дому, мордував її всякими способами: бив, стягав у самій сорочці з ліжка й замикав – узимку – в холодну хижу й таке інше. Безщасна кілька разів нездужала тяжко, втікала до матері, та він її відтіля забирав. Утекла тоді в іншу губернію і стала там за вчительку, та чоловік листом до земства заборонив жінці вчителювати, і вона мусила покинути школу. Вернулася додому і вбила його того ж дня, з того самого револьвера, з якого він попереду вже двічі стріляв на неї й раз навіть поранив трохи. Все це тепер виявилось, а попереду ледве чи хто й знав про це: безщасна терпіла мовчки й навіть сяким способом силкувалася заховати від людей своє ганебне становище вінчаної раби. З погляду – подружжя здавалося так собі, звичайне, і тільки трагічний його кінець виявив правду.

Горинович боронив у суді безщасну жінку. На цю справу насходилося стільки народу, що маленька судова зала ледве могла його містити. Найбільше було жінок. Горинович промовляв справді так гарно й сильно, як ще ніколи досі, і присяжні виправдали обвинувачену. Вийшовши після присуду Горинович із зали в коридор, зустрів чимало знайомих – вони поздоровляли його з гарною промовою та з щасливим послідком її, тискали руку. Саме в цю мить стала перед їм одна знайома панночка симпатична, хоч і занадто екзальтована людина, вхопивши його за руку, почала їх стискати, тремтячим голосом кажучи:

– Спасибі вам! Спасибі вам, гарний, розумний, добрий, що так оступаєтесь за безщасних жінок. Ліно! Ліно! – вхопила вона за руку свою подругу, – а чом же ти не дякуєш?

І притягла Ліну ближче. Горинович глянув і побачив перед себе високу струнку дівочу постать – і молоде чепурне обличчя, почервоніле від тієї несподіванки, яку їй учинила перед натовпу і перед незнайомим чоловіком подруга.

– Ольго, та ну бо! Що ти робиш? – казала вона, зовсім збентежена.

– Не вигадуй! – не вгавала Ольга. – Я ж знаю дуже добре, як тобі сподобалась промова… Дозвольте вас познайомити: це моя подруга, Ліна Грамчевська, а це… ну, ти знаєш, то це! – промовила вона вже до подруги.

Горинович поклонився, вони подали одне одному руку.

– Дуже радий познайомитися і чути, що немудрі слова мої припали вам до вподоби, – промовив Горинович.

– Ну-ну, немудрі! Кажіть! Так говорить, що я аж заплакала! Лінка не плакала, бо вона нечувственна, ні, вона гарна, тільки на сльози кріпка… Ви йдете вже з суду? Ну, дак і ми з вами.

І, щебечучи, Ольга тягла за собою подругу, і всі троє вишли з кам’яниці[235] на вулицю. Ольга говорила не втихаючи, Ліна мовчала; Горинович зрідка відповідав балакучій дівчині, сам придивлявся до її подруги. Вона буле чепурна: тонкий, прямий, делікатний ніс з ніжненькими ніздрями; прегарно вирисувані, хоч, може, трохи великі вуста, трошечки важке, те гарне підборіддя. Лоб тепер ховався під солом’яним легеньким бриликом, та карі очі, променисті й ласкаві, так принадно часом осявали Гориновича коротким теплим поглядом з-під довгих вій. Вона йшла смілою легенькою ходою, трохи нахиливши наперед голову, і мовчала, іноді тільки озиваючись на Ольжине або Гориновичеве питання.

– Вже й дійшли… Я до тебе сьогодні йду, Ліно, – промовила Ольга, спиняючись перед великою гарною кам’яницею, а тоді додала до Гориновича: – Спасибі, що провели.

Подаючи Ліні на прощання руку, Горинович промовив:

– Дуже радий, що з вами познайомився… тільки… простіть… я не знаю, як…

– Михайлівна! – пособила Ольга. – її звуть Ангеліною, та вона не любить свого ім’я і просить, щоб усі звали її Ліною. Так і звіть: Ліна Михайлівна.

Ліна всміхнулася злегка і, стиснувши Гориновичеві руку дужим, смілим стисканням, зникла в одчинених тим часом дверях.

Так познайомився Горинович з Ліною і незабаром почав ходити до Гламчевських. Старого Гламчевського Горинович знав і попереду, бо раз, що мав з їм невеличке діло, а друге – цього чоловіка скрізь у місті знано й поважано серед міського панства. Був це чоловік немолодий, служив довго в якійсь канцелярії, потім кільки років був міським «головою», а тепер жив без ніякої посади, відпочиваючи від клопоту, – чоловік був з достатком. Гориновичеві щось не подобалось у його обличчю, хоч на око було це зовсім звичайне і пристойне обличчя: просивий, лисий, з чепурно підстриженою бородою, був дуже поважний з себе і вельми звичайний та ввічливий з людьми. Тільки його маленькі очі, безколірні, холодні, надавали всьому його обличчю той вираз, що так не подобався адвокатові. Жінка ж його, Юлія Петрівна, значно молодша за чоловіка, мала саме такі гарні очі, як і в дочки, тільки що трохи вже пригаслі і надзвичайно смутні. Була дуже мовчазна, хоч і звичайна з гостями; Гориновичеві через щось здавалося завсігди, що це бліде, мов застигле в одному нерухомому виразі, обличчя ніколи не живив сміх; тільки легенький усміх ледве пробігав часом на її блідих стиснених устах; а очі лишалися й тоді такими смутними… ні, здавалося, тоді ще мов смутнішими. І вся її худорлява постать завсігди була якась мов чим пригнічена.

Гориновичеві здавалося, що пригнічував її саме той холодний погляд Гламчевського, що вона тремтіла перед цим безколірним тупим поглядом. Помалу-малу з усяких дрібниць, що не минали ока, звиклого до надзвичайної уважності адвоката, Горинович усе дужче й дужче розумів, що цей, такий ґречний у товаристві, пан поводився з жінкою цілком деспотичне, а та ледве сміла проти його словом озватися, – хоч на око все було як годиться.

Сім’я була невелика: опріч Ліни, ще тільки син – студент з медичної академії. Чув ще Горинович