Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

я, — вам уже нічого мені сказати, моє прочахле серце перестало вас дожидати. Ось я на лоні природи, і що ж, холодно й знудьгова-но стежать мої очі за лінією, яка відмежовує ваші світлисті чола від темних стовбурів. Якщо я колись мав себе за поета, то тепер знаю — це облуда. Може, в новій частині мого життя, уже геть ялового, яка оце відкривається, люди подужають надихнути мене тим, чого вже не підказує мені природа. Що ж до років, коли я, може, й потрапив би її оспівати, то вони вже ніколи не повернуться». Але, втішаючи самого себе гадкою, що обсервація людських діянь, може, посяде місце відсутнього натхнення, я знав, що намагаюся тільки розрадити собі душу і що ця розрада нічого не варта. Якби я направду мав мистецьку душу, то хіба не викликала б у мені неймовірну радість прозірчаста стіна цих дерев, освітлених призахідним сонцем, чи насип, розцяцькований квітами заввишки майже упорівень із вагонними приступками, чиї пелюстки можна було полічити — квіти, чий колір борони мене Боже, щоб я описував, як це зробило б чимало метких пер, бо чи ж можна сподіватися передати читальникові не відчуту серцем утіху?

Трохи згодом із такою самою байдужістю я споглядав золоті й помаранчеві лелітки від сонця, зловлені шибками якогось дому; нарешті, як уже звечоріло, я уздрів новий дім, начебто збудований з якогось незвично рожевого матеріялу. Проте я робив усі ці спостереження з тією самою глухою байдужістю — так гуляючи з жінкою в саду і побачивши шкля-ний листок, а трохи далі предмет із якоїсь подоби алебастру, незвичайний колір якого не годен був би розбити безпросвітної моєї нуди, я міг би із ґречности до товаришки, аби щось сказати, а також довести, що я завважив цей колір, показати мимохідь на кольорове шкельце та кавалок тиньку. В такий самий спосіб, ніби задля душевного спокою, я оповістив самого себе, властиво, не себе, а немовби когось, хто мене супроводжував і був здатний засягти звідси більше, ніж я, ра-дости, про вогнисте яскріння шибок та рожеву прозірчастість дому. Але товариш, чию увагу я звернув на сю прецікаву гру світла, був душею не такий ентузіаст, як більшість людей, надто схильних захоплюватися таким видовищем, і знайомився з такою кольористістю без жодної веселости.

Моя довга відсутність у Парижі не перешкоджала моїм давнім приятелям акуратно надсилати мені запрошення (моє ймення залишалося в реєстрах), отож коли я, вернувшись, знайшов — разом із запрошенням на підвечірок у Берми на честь доньки та зятя — запрошення на ранок у принца Германського, сумовиті рефлексії, які я снував у вагоні, були не останнім аргументом із тих, що спонукали мене піти туди. Не варто зрікатися світського життя, вмовляв я себе, якщо славетна «праця», до якої я вже віддавна сподіваюся взятися не сьогодні-завтра, не для мене (або радше, навпаки, — то я створений не для неї) а чи навіть узагалі мана. Щоправда, цей аргумент, як цілком негативний, просто позбавляв ваги інші аргументи, спроможні утримати мене од відвідин цього салонного концерту. Та мене поривало туди саме ймення Ґер-мантів; давно вже стерте з моєї пам’яти, а нині, прочитане на запрошенні, це ім’я мобілізувало мою увагу, видобуваючи з моєї пам’яти зріз своєї минувшини, сповнений образів панського лісу чи високих квітів, тодішнього свого ескорту, і вернуло для мене чари та сенс, які я приписував йому в Комбре, коли, повертаючись додому Пташиною вулицею, розглядав мовби полакований начорно зовнішній бік вітража Жільбер-та Лихого, сіра Ґермантського. На мить Ґерманти видалися мені знов цілком відмінними від інших людей з вищого світу, тими, хто не йде ні в яке порівняння ані з ними, ані з жодною живою істотою, навіть із монархом; видалися істотами, зродженими з тієї терпкої і вітряної аури похмурого міста Комбре, де минуло моє дитинство, істотами, зродженими з минувшини, добаченої у вуличці з місця навпроти вітража. Мені закортіло піти до Ґермантів, нібито це мало наблизити мене до мого дитинства і до глибин пам’яти, де воно чаїлося. І я перечитував запрошення, поки літери, утворюючи таке знайоме і таке таємниче ім’я, так само як назва Комбре, відзис-кали, збунтувавшись, свою незалежність і склалися перед стомленими очима в начебто невідому мені назву. Мама саме збиралася на чаювання до пані Сазра, знаючи наперед, що компанія буде нуднюща; і я з чистою совістю подався до принцеси Ґермантської.

Я взяв авто, аби поїхати до принца Ґермантського, він мешкав тепер не у своєму давньому палаці, а в іншому, чудовому, збудованому на авеню дю Буа. Одна з помилок світовців — нерозуміння простої речі: якщо їм хочеться, аби ми в них вірили, вони мали б спершу повірити в себе або принаймні шанувати те, що становить засадничі основи нашої віри. За тих часів, коли я вірив — навіть знаючи, що це не так, — що Ґерманти живуть у тому чи тому палаці за дідичним правом, дістатися до палацу чарівника чи ворожки, допевнитися, щоб на мій розказ відчинилися двері, які не відчиняться, допоки хтось не вимовить магічного закляття, видавалося мені чимось так само важким, як домогтися розмови з самим чарівником чи ворожкою. Не було для мене нічого простішого, як повірити, що старий служник, найнятий учора чи посланий від «Поте-ля і Шабо», був син, онук, правнук тих, хто служив цьому родові задовго перед Революцією; я цілком слушно міг називати портретом предка портрет, куплений місяць тому в Бернгейма-молодшого. Але чарів не перелити, а спогадів не поділити, отож від самого принца Ґермантського, скоро він сам оце прохромив наскрізь ілюзію моєї віри, перебравшись на авеню дю Буа, залишилося мало що. Плафони — я так боявся, щоб вони не впали, коли оголошували моє ім’я — плафони, під якими витало б іще для мене стільки чарів та давніх острахів, застували тепер вечірні прийняття якоїсь нецікавої для мене американки. Звичайно, світ неживих речей не має сам собою жодної сили, але оскільки ми йому її приписуємо, якийсь гімназист-міщанин міг у цю хвилину дознавати перед палацом на авеню дю Буа тих самих почуттів, яких дознавав колись я перед старим палацом принца Ґермантського. Просто він був ще у віці вірувань; зате я, переступивши вже цей вік, утратив відповідний привілей, так само як діти, коли минає немовлячий період, утрачають здатність розкладати молоко на стравні складники, через що дорослі мусять пити молоко з осторогою, маленькими ковточками, тоді як діти можуть смоктати його без упину, не переводячи подиху.