Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

наш Київ, — підхоплює Стьопа, і гордість душу його розпирає. Київ не лежить на морі, — обламує Вітя. Але ж воду показували, — обурюється Стьопа, — і баржу, що на мілину сіла. Стьопа хоче робітничо-селянську революцію в географії здійснити. У Стьопи вчитель географії був: оце земля, всі мене чули, оферми? Це земля, а це що із землі росте? Морква, — вигукує Стьопа. Йолопе, кричить учитель географії, — не можеш петрушки від моркви відрізнити? Не встиг Стьопа сісти, а вже дзвінок на перерву — закінчилася географія. Але ж ти ніколи не був у Гамбурзі, — каже Вітя. Не був, — зітхає Стьопа. І німецької не знаєш, — кажу. Не знаю, — зітхає Стьопа. Не знає її Стьопа, за винятком кількох слів, які від бабці успадкував і в фільмах почув — єдиний канал, що телевізор у селі ловив, тільки їх і показував. Ніхто з нас не був у Гамбурзі, навіть Толік, який у дитинстві в Прибалтику їздив. Як таке може бути? — дивуємося. Сам не доберу, — знизує плечима Стьопа. Що, і вулиці гамбурзькі снилися? — питає Вітя. Вулиці ні, — каже Стьопа, — ресторан і сцена велика, як у нашому будинку культури. В Стьопиному селі в середині вісімдесятих побудували будинок культури — спершу там вистави з колгоспно-селянського життя влаштовували, справжніх корів на сцену виводили, потім колгосп розпався. Що там зараз, Стьопа не знає. Ми тим більше.

Сьогодні? — питає Вітя. Так скоро? — кажу. Завтра, — киває незнайомець, — сьогодні я так прийшов, вас провідати, обстановку вияснити. І як? — питає Стьопа. Фантастика, — цмокає незнайомець, приклавши пучки трьох пальців. Де будемо? — питає Толік. Тут і будемо, — показує незнайомець. Отут? — дивується Стьопа. А що? — знизує плечима незнайомець. Нічого, — каже Стьопа. Щоб усі були, — розпоряджається незнайомець. Ми так не домовлялися, — каже Толік. Ні-ні, — каже Стьопа. Не бійтеся, — заспокоює незнайомець. Ми не боїмося, — каже Вітя, — лише уточнити хочемо. До змін уважніше придивитися, — каже Толік. Ніяких змін, — запевнює незнайомець, — усе по-старому. А гігієна? — каже Вітя. Все буде, як книжка пише, головне — в природних умовах. Максимально наближених до природних.

Стьопо! — Це Толік. Толік тримає газету і незаповнений папірець. Це що? — питає Стьопа. Нові гроші, — буркає Толік, — прямцем із банку. Гониш, — каже Стьопа. Я образно, — каже Толік. Як це? — питає Стьопа. А так, — пояснює Толік, — чарівний папірець, який через ніч може на скарб перетворитися. Е-е, таке тільки в казках буває, — тягне Стьопа недовірливо. Сьогодні казка, завтра бубликів в’язка, — буркає Толік. Як? — дивується Стьопа. Елементарно, — каже Толік. З Божою поміччю, — каже Вітя. Зі Стьопиною, — буркає Толік. Він не чарівник, — кажу. Так ми з нього зробимо, — каже Толік, — на голову — тюрбан, на ноги — папучі, в граблі — паличку, еники-беники-їли-вареники, Стьопа піднімає рядно, а там бегемот розкрив рот. Такий, як ти, — каже Стьопа. Кожна людина — чарівник, — мудрує Вітя, — чи не так? Атож, — буркає Толік. Особливо, як спільні гроші протринькувати, — каже Вітя. Я не тринькаю, — захищається Толік. А що тоді робиш? Інвестую. Добра мені інвестиція, я й сам би так міг — десятку на вітер викинути! Не міг би. Звісно, що ні, — каже Вітя. У Віті почуття відповідальності, Толіку, — кажу. Хто не ризикує, не п’є шампанське, — каже Толік. Пиво, — каже Стьопа. Сивуху, — буркає Толік. «Дивися мені, шкуру здеру, як побачу», — наставляв батько Стьопу, до міста виряджаючи. Затямив Стьопа батькову науку і цурався пройдисвітів, які на вокзалах-базарах такого легковірного селянина, як Стьопа, підстерігають, щоб, золоті гори наобіцявши, до нитки обібрати й останні штани скинути, й ось плуганиться Стьопа додому, без череса, коня та підводи. Сідай, Стефцю, підвезу, — запрошує Ярко, який у балачки з незнайомцями не встрявав і золотих гір не прагнув, лише порося вигідно спродав, жінці чобітки справив, дітлахам — солодоньких півників: най тішаться. А от Толік не знав батька. Ні такого, який настанови дає, ні такого, який лупцює, — ніякого. І мати мовчала. Так і зяяла чорна діра — ні певності, ані затишку. Тоді, в дитинстві, Толік на будь-якого погодився б. Зате як виріс, зненавидів їх усіх, татусів, і з матір’ю стосунки не склалися, яка кудкудакала над ним квочкою, а йому сорок стукнуло — пішов Толік з дому. І з жінками — тільки з пивом заприятелював, потім ми з’явилися. Пропало. Нічого не пропало. Надієшся виграти? — питає Вітя. Дзуськи, — верещить Стьопа. Він виграє, — буркає Толік, киваючи на Стьопу. Як? А так: досить газету під голову підкласти, як Стьопа віщі сни бачить. Ти до чого ведеш? — насторожується Стьопа. Без паніки, — цитькає Толік, — зараз усе поясню. Я вже знаю, — кажу. Бачиш, — каже Толік до Стьопи, — він здогадливіший, ніж ти, — треба було вчитися, а не штани лобурякою протирати. Сам лобуряка, — кричить Стьопа — ще мить, і накинувся б на Толіка. Толік у яблучко влучив — Стьопу шкільний вчитель лобурякою лаяв, от і дражнили його однокласники — такі самі й гірші, ніж він, від реготу під лави рачкуючи, що їх Іванів батько змайстрував, який на дозвіллі теслярував, а в сусідньому селі пилораму обслуговував, звідки дошки для господарства тягнув. Стьопо, він не зі зла, — заспокоює Вітя. З любові, — докидаю я. В сраці мені така любов, — дратується Стьопа. Ти наше золоте теля, — каже Толік, — ми покладемо тобі замість нареченої — на одну ніч, в якості експерименту, я вірю в тебе і в результат. Ставки серйозні, як- не- як — чемпіонат Європи. Доведеться одну ніч без Наталочки перебути. Стьопа вагається: Наталка — гроші, гроші — Наталка. Наталка примарна, гроші — такі самі примарні, хоча Толік переконує, що реальні. Якщо все насниться за планом, тоді ти вільний, як фанера над Парижем, — пояснює То-лік, — якщо ні, доведеться ще ніч-другу перетерпіти.

Ну як? Ми всі вже чекаємо. І Толік, і Вітя, і я прокинулися, коли ще на світ не благословилося, тільки Стьопа спав і вусом не вів — я хотів розбудити його, але Толік перепинив, мовляв, усе зіпсуєш — може, йому якраз зараз