Читати книгу - "Спокута"

Першої ночі, коли вони ховались у велосипедному сараї, капрал Нетл запитав: «А чо'о оце ти, рядовий солдат, говориш як велике цабе?»

Він не опустився до пояснень. У нього була мета — вижити, у нього була одна хороша причина, щоб вижити, і його не обходило, ітимуть вони за ним чи ні. В обох були гвинтівки. Принаймні це було вже щось, ще й Мейс — здоровань з могутніми плечима, з ручищами, які запросто могли б охопити півтори октави на піаніно у пабі, де, за його словами, він грав. Тернер не звертав уваги на кпини. Він хотів єдиного — щоб усі йшли стежкою і щоб це допомогло йому забути про ту ногу. Стежка перейшла у путівець, який тягнувся між двома кам'яними мурами і спускалась у видолинок, якого не було видно з дороги. Унизу біг брунатний потік, який вони перебрели кам'янистим дном, порослим, наче килимом, водоростями, схожими на карликову водяну петрушку.

Путівець повернув на захід, піднімаючись із видолинку між стародавніми руїнами. Небо попереду потроху почало розвиднятися й зажевріло як надія. Простір, окрім просвітів, був сірий. Коли гурт через каштановий гайок наблизився до вершини, сонце прорвало хмарну пелену і сліпучо осяяло композицію — трьох солдатів, які видерлися на пагорб. Як чудово це було, як прекрасно було б зберегти цей спогад: прогулянка в сільській місцевості Франції, у присмерковому промінні. Це завжди обнадійливе звершення.

Вийшовши з гаю, вони почули наліт бомбардувальників, і повернулися під дерева — перекурити і вичекати. Звідти літаків їм не було видно, але краєвид відкривався чарівний. Перед ними простиралися не пагорби: це радше були брижі на пейзажі, слабкі відгомони вищих гір десь у далині. Кожний наступний гірський хребет був біліший, ніж попередній. Роббі побачив, як сірість і синява розчиняються в сонячній імлі, нагадуючи таріль зі східним орнаментом.

За півгодини вони знову здійснили довгий перехід, минаючи схил і заглиблюючись у гори далі на північ, і потрапили до іншої долини, де біг інший потік. Цього разу струмок був більш повноводий, і вони подолали його, перетнувши кам'яний міст, усипаний коров'ячим гноєм. Капрали, які не так утомилися, вирішили повеселитися, побавитися, удаючи заколот. Один з них кинув йому в спину засохлу грудку гною. Тернер не озирнувся. Тканина, подумалося йому, можливо, від дитячої піжами. Хлоп'ячої. Бомбардують часто вдосвіта, ще не розвидниться. Він намагався відігнати цю думку, але вона виринала. Французьке хлоп'я спало в своєму ліжку. Тернер намагався прокласти якнайбільшу відстань між собою і тим розбомбленим котеджем. Але його розум переслідували не тільки німецька армія та її повітряні озброєні сили. Якби світив місяць, він залюбки йшов би тут усю ніч. Капралам це не сподобається. Може, пора їх позбутися.

Унизу під мостом, де протікав струмок, ріс ряд тополь, чиї тремкі верхівки мерехтливо сяяли в останньому промінні. Солдати повернули в інший бік, і невдовзі перед ними виникла інша стежка, що вела геть від потоку. Вони продиралися крізь кущі з товстим лискучим листям. Були там і низькорослі дуби, на яких ледь зав'язалося листя. Від рослин під ногами солодко пахло сирістю, і Тернеру спало на думку, що це місце якесь неправильне, бо так відрізняється од усього, раніше баченого ними.

Попереду наростав гул машин. Він дедалі гучнішав, лютішав, ніби там з неймовірною швидкістю оберталися маховики або електричні турбіни. Неначе заходиш до величезної зали, повну звуку.

— Бджоли! — крикнув Тернер. Довелось озирнутися й крикнути ще раз, доки інші його почули. Повітря вже потемніло. Він досить добре знав, що буде далі. Якщо одна з бджіл заплутається у волоссі та вжалить, то, конаючи, вона розішле іншим хімічне повідомлення, і весь рій кинеться жалити вас, щоб умерти на місці. Загальна військова повинність! Після всіх пережитих небезпек це було навіть трохи образливо. Вони зняли бушлати, накрилися з головою та стрімко побігли через бджолиний рій. Добігли смердючої канави, де текла рідка глина, і перетнули по хиткій дошці, покладеній навскіс. Вийшли за клуню, де несподівано відкрилася мирна картина. Це була ферма. Щойно вони там опинилися, як загавкали пси, і до приходьків вибігла літня жінка, ляскаючи руками, наче то кури, яких можна таким чином відлякати. Капрали цілком залежали від французької мови Тернера. Він вийшов уперед і чекав, доки жінка наблизиться. Подейкували, ніби мирне населення продає пляшки води по десять франків штука, але сам Тернер ніколи такого не бачив. Французи, які йому траплялися, були щедрі або ж поглинуті власними стражданнями. Ця жінка була сухенька й енергійна. Обличчя в неї було грубе, як місячний лик, а погляд дикий. Голос звучав різко.

— Cest impossible, M'sieur. Vous ne pouvez pas rester ici[30].

— Ми станемо тут, у коморі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і чогось, що ви можете дати.

— Impossible[31]!

— Ми воювали за Францію,— м'яко промовив він до неї.

— Вам не можна тут залишатися.

— Ми підемо вдосвіта. Німці ще не...

— Це не німці, мсьє. Мої сини. Вони тварюки. І вони скоро повернуться.

Тернер попри жінку підійшов до помпи, яка була в кутку двору, поряд з кухнею. Нетл і Мейс попрямували за ним. Доки він пив, за ним з порога спостерігало дівча років десятьох, тримаючи за руку маленького братика, ще немовля. Коли він скінчив і наповнив флягу, то всміхнувся обом, а вони втекли. Капрали стояли під помпою разом, п'ючи одночасно. Раптом за спиною Тернера з'явилася жінка, схопила його за лікоть. Не встигла вона знову заговорила, він сказав:

— Будь ласка, принесіть нам те, що я просив, або ми самі підемо й самі себе обслужимо.

— Мої сини звірюки. Вони мене вб'ють.

Він хотів був сказати: «Катюзі по заслузі»,— але натомість відійшов та крикнув через плече:

— Я поговорю з ними.

— А потім, мсьє, вони вб'ють вас. Роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс, як і капрал Нетл, служив кухарем у лавах RASC[32]. А перед тим він працював на складі меблевого мазанину на Тоттнем-Корт-роуд. Він казав, що має трохи лою в голові й тямить у комфорті, тож почав облаштовувати в сараї нічліг. Тернер задовольнився б і соломою на землі. Але Мейс знайшов оберемок лантухів і разом з Нетлом напхав їх як матраци. Легко підіймаючи солом'яні в'язанки, він зробив підголівники. Відірвані двері він притулив до цегляних стовпчиків, зробивши стіл. З кишені Мейс вийняв недогарок свічки.

— Скрізь треба зручностей,— товкмачив він собі під ніс. Це вперше вони