Читати книгу - "Ненависть при світлі , Роза Фаєр"

Глава 25.

Далі було не краще. Я  стримувалася, стримуюсь і намагаюся всіма силами стримуватися. Все ж я не в себе вдома і навіть не в Україні чи родинному маєтку Поводських.

Я десь в глибині темного і незнайомого лісу. Більше того,з чоловіком,якого знаю декілька годин. Мабуть, мозок ніяк не може до цього звикнути,бо я вже подумки це повторила разів сто.

Та вже як є. Дивно було б,якби мені було байдуже. Або ще гірше - звично.

Я йду нога в ногу за Артуром. Тому що, навколо непроглядна ніч,але він якось тут орієнтується. Навіть без ліхтарика у...

Бляха..мій телефон. Я не взяла його на бенкет,бо не мала де діти,а в руках його постійно носити незручно.

І тепер,мало того що бозна-де,то ще й точно не дізнаюся де саме. Також,не зможу зв'язатися з зовнішнім світом.

Та мене і по GPS не знайдуть. Вкотре розумію, що вляпалася по самі вуха.

Але що мені зараз робити. Бігати по лісі в білій сукні і кричати:"А-а-а,допоможііііть", чи: "Help!!".

Такий собі варіант. Тим більше, що дуже холодна сьогодні ніч. 

Нарешті ми заходимо в будинок. На диво чи на щастя,в ньому тепло. Таке враження, що його нещодавно прогрівали.

Бо якби він був закинутий,то в ньому було б не краще чим на вулиці. А може Артур якось це передбачив.

Його бос вже давно накинув на мене оком. Та взагалі звідки він мене знає. Я ж бачила його вперше у житті.

І якщо вже це було в клубі,де я танцюю,то чого не зробити це там. Навіщо все ускладнювати. Щось тут не чисто.

Або ж мені просто все не подобається. А з іншого боку, чому воно має мені подобатися.

Я ж в дупі. Звичайній собі такій,з не найкращих...

Та сама винна. Потрібно було думати головою,а не емоціям.

-Облаштовуйся,-коротко каже Артур і йде в якусь кімнату.

Я ж не знаю,де тут що і маю одну єдину сукню,що на мені. Добре, що хоч трусики є на мені,бо бюстгальтер сюди не можна вдягнути непомітно.

Одним словом,я йду і далі за ним. Якщо він вже мене по його словам "врятував",то вже я думаю,пояснить,де що і як.

-Хочеш підглянути?-запитує,коли я опинилася в ванній.

Де він вже встиг відкинути кришку унітазу і навіть розстебнути ширіньку. Добре хоч,що не встиг витягнути свого друга..

Якщо коротко,то я вилітаю звідси швидше світла. Мені і соромно,і злісно водночас на цю всю ситуацію.

Такою дурепою я себе ще не вважала. Навіть тоді, коли в восьмому класі на контрольній перекреслила правильний розв'язок задачі і написала інший.

Проте,що це я згадала. Ці всі історії дуже далеко стоять одна від одної.

А ще мені страшно хочеться пити. Здається, що кухню я тільки що проходила.

Повертаюся на декілька кроків назад і в темряві находжу вмикач. Тоді починаю шукати склянку або якусь чашку.

Знайшовши цей трофей,я наливаю собі води і жадібно її п'ю. Не пам'ятаю навіть,коли востаннє мала таку спрагу.

-Маленька,ти ж ще нічого не бачила,щоб так розігрітися,-несподівано в кухні з'являється Артур.

Від його слів я ледве не давлюся тією водою,яку так смачно пила.

-Слухай, маленький, давай без цього. Я дуже вдячна за те, що ти мені допоміг. Та винагорода за це тебе чекає лише в грошовому еквіваленті,-намагаюся чітко пояснити йому своє бачення справи.

-А ти впевнена, що я на це погоджуся?-починає прямувати в мою сторону.

Впевнено і так зухвало окидає мене своїм голодним поглядом..Я наново відчуваю від цього спрагу,але точно не жагу. Тому,виставляю наперед руку:

-Насилля полюбляєш?-мій голос не здригнувся.

Я хоча і не уявляю,як таке пережити та всеодно вже не дівчинка.

Мої слова змушують його зупинитися і закотити очі.

-Де ванна ти вже знаєш. На другому поверсі спальня є з ліва і справа. Твоя остання,в шафі знайдеш чистий одяг. Я буду навпроти,-швидко все розповідає і так само швидко зникає.

Чути лише скрипіт дерев'яних сходів від його кроків.

Видихаю з полегшенням. Далі йду до ванної і швидко приймаю душ. Можливо краще б було взагалі не митися, бо я все ж боялася, що він зайде в будь-яку хвилину.

Та все ж потрібно було хоч якось привести себе в порядок,змити макіяж і лак з волосся.

Добре, що там був рушник. У нього я й закуталися і піднялася нагору.

Там зайшла в спальню,де було темно,як і по всьому будинку. Намагаючись знайти вмикач я натрапила на чиєсь гаряче і оголене тіло...

В екстрених ситуаціях кожен діє по-різному. Я,як нормальна жінка і людина,закричала від переляку.

Більше того, почала відбиватися. Якого біса, хтось підстерігає мене у темряві. 

Різко вмикається світло і поглядом я зустрічаюся з знову незадоволеним Артуром.

-Жінко,ти що не знаєш, де право,а де ліво?-гнівно запитує.

Я ж розумію, що справді переплутала. Мені вкотре стає соромно. Я нервово тримаю кінець рушника,щоб той не впав до ніг.

А там я повністю гола. Білизну, точніше єдине, що в мене було я випрала.

-Вибач.. знову,-я ще так багато не перепрошувала. Тим паче,за один день у тієї ж самої людини. 

-Іди вже спати. Сподіваюся, що цього разу знайдеш свою кімнату. Чи це просто невдала спроба мене звабити?-його очі блиснули небезпечним вогнем.

Я ж подумала, що він,як і нормальний чоловік. Занадто високої про себе думки,бо вважає, що варто тільки подивитися на жінку і вона одразу ж має стрибати до нього в ліжко. Більше того,бути задоволеною згодом,коли він піде за те, що не пройшов мимо.

-Мрій і далі,-усміхаючись відповідаю і повертаюся, щоб вийти.

Мені страшно хочеться, щоб цей довбаний день закінчився. Я хочу вже завтра якось вийти з цього лісу і дістатися додому.

А там вже най охорона розбирається з тим старим збоченцем.

Та як тільки я підійшла до виходу  і взялася за клямку, мене було підло притиснуто ззаду до дверей.

Я відчувала,як його тіло напружилося при зіткненні з моїм. Водночас він огорнув мене так,що я здалася проти нього дюймовочкою.

А ще мені вкотре стало занадто гаряче.

-Відпусти,-погрозливо звертаюся до нього.

-А то що, маленька...що ти зробиш?-легко цілує мене в плече.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍