Читати книгу - "Це не моя справа"

— запропонувала Нетта, хапаючи мене за руку. — Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити?

— Якщо не сьогодні, то вже ніколи не зможемо, — пояснив я їй. — Щойно вони дізнаються, що я намагаюсь утекти, будуть перекриті всі аеропорти. — Я притягнув її до себе. — Мене непокоїть Бредлі. З Коулом я міг би ще якось упоратися, однак із Бредлі буде справжній клопіт. Де ти взяла ті персні, Нетто?

— Я не давала йому жодних перснів.

— Але ж він сказав, що це ти їх йому дала. І стверджував, що купив їх у тебе за триста фунтів.

Вона заперечно хитнула головою.

— Звісно ж, я йому нічого не давала. Я вже розповідала тобі, як ходила до нього: розказала йому правду і попросила грошей. Він дав мені двісті фунтів. І сплів якусь байку про діаманти, котрі нібито слугуватимуть мені прикриттям. Наскільки мені відомо, у нього в столі завжди повно якихось коштовностей.

Я заломив руки.

— Боже ж мій! Яким же я був йолопом! Мені слід було здогадатися, що він бреше! Яким дурнем я був, коли узяв ті каблучки! Він може засадити мене на три місяці. І мені легко можуть інкримінувати пограбування із застосуванням насилля!

— Але не засадять на три місяці, бо тебе тут уже не буде, — сказала Нетта. — Коли ти зможеш домовитися про літак?

— Просто зараз, — відповів я, підходячи до телефона. Набрав номер, вичекав. — Це ти, Біксе? — запитав, коли на тому кінці дроту почувся чоловічий голос.

— Ну звісно! — відповів голос.

— Це Стів Гармас, — промовив я. — Зараз приїду до тебе — це важливо. Коли ти відлітаєш?

— Привіт, Стіве, — озвався голос. — Радий знову тебе почути. Щось сталося?

— Оповім при зустрічі. То коли ти відлітаєш?

— Сьогодні о двадцять другій тридцять, — повідомив він. — Хочеш полетіти зі мною?

— Ще й як! Зараз буду, — відповів я та поклав слухавку.

— Тримай за мене кулаки і молися, мала, — сказав. — Можливо, мені вдасться переконати Бікса узяти нас із собою. Пакуй свої речі, щоб була готова на дев’яту.

Вона повішалась мені на шию.

— Ти пречудовий, Стіве! — закричала вона, й очі її засвітилися від захвату.

— Звісно ж, пречудовий, — погодивсь я, — одначе відкладімо святкування, допоки не опинимося над Атлантикою.

Вона мене поцілувала, однак я їй не відповів. Бо це дуже б уже нагадувало поцілунок Юди.

Розділ XXII

О третій двадцять я завершив усі свої приготування на вечір і повернувся до себе в номер готелю «Савой», щоб дочекатися Коула.

Полишивши Нетту, зустрівся з Гаррі Біксом і пояснив, чого хочу від нього. Заінтригований історією, яку я йому оповів, він негайно погодився допомогти. Я взяв таксі та вирушив у редакцію «Морнінґ Мейл», де провів цілу годину із Фредом Ульманом. Діючи згідно з моїми попередніми вказівками, Ульман працював, як негр, і зібрав купу корисної інформації, якою слід було негайно скористатися.

Коррідан усе ще був у Лейкемі, і попри всі мої зусилля зв’язатися з ним, тимчасово був недоступний. Я знав, що до вечора він повернеться, але до того часу я або розплутаю усю цю справу, або остаточно провалю її. В якомусь сенсі я був навіть радий, що Коррідана нема поруч. Його відсутність розчищала мені поле дій, тож я не проминув цим скористатися. Коли він урешті повернеться, то знатиме, що я розкрив справу з пограбуванням Алленбі — і це стане для нього шоком на все життя.

Тим часом мені потрібна була підтримка поліції. Під час свого попереднього перебування в Лондоні я заприятелював із інспектором О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт. Нас познайомив Коррідан, і О’Мейлі залюбки продемонстрував мені роботу британського правосуддя. Тож тепер я вирішив звернутися до нього по допомогу, зателефонувавши. Коли я пояснив причину дзвінка і надав усі необхідні докази, О’Мейлі наполіг на тому, щоб познайомити мене з шефом Коррідана у Скотленд-Ярді. Було вирішено діяти негайно.

Тож тепер, повернувшись нарешті у свій номер, я дозволив собі трохи розслабитися, певний, що якщо все піде за планом, то вже до вечора справа про пограбування Алленбі та вбивства Медж Кенніт і Генрі Литтлджонса будуть розкриті. Заледве я встиг ще раз прокрутити в голові всі деталі справи, щоб упевнитися, що нічого не впустив, як у двері постукали. То прийшов Коул.

Я виліз із крісла і попрямував до дверей.

Коул стояв, похитуючи головою і дивлячись на мене вичікувально. Він навіть трохи причепурився. Масні плями з піджака зникли. Коул змінив замацану білу краватку на менш заяложену жовту. В петлиці красувався букетик конвалій.

— Привіт, малий! — озвався він. — Я не зарано, ні?

— Заходь, — сказав я, відчиняючи двері ширше.

Він неквапно зайшов, роззираючись кімнатою.

— Ти ж знаєш, як мені тут подобається, — повідомив він. — Чим більше розглядаю номер, тим більше він мені до смаку. — Коул із надією глянув на мене. — То ти приготував гроші, малий?

— Звісно. Вони он там у шухляді.

Він не зміг приховати захват, хоча й намагався це зробити. Його обличчя прояснилося, очі засяяли, і він радісно захихотів.

— П’ятсот фунтів! — вигукнув він, потираючи пухкі жирні руки. — Заледве можу в це повірити!

— Сідай, товстунчику! — припросив я, зачиняючи двері. — Ти ще їх не отримав, тож не радій завчасу.

Посмішка злетіла з його обличчя, і він вичікувально глянув на мене.

— Але ти вже прийняв рішення, малий? — запитав він. — Ти ж будеш розсудливий?

— А звідкіля мені знати, що після отримання грошей ти знову не заявишся до мене? — запитав я, запалюючи сигарету.

— Будь ласка, не говори зі мною так, — сказав він, кинувши на мене косий погляд. — Кажу ж тобі, я так справи не веду: я чесний шантажист. Можливо, це звучить абсурдно, але в мене є свої принципи, і я їх дотримуюсь.

— Я би тобі в житті не повірив, якби мав змогу виштовхати тебе геть, — зронив я. — Сідай-но — побалакаймо.

Він повагався, потім мляво занурив своє брезкле тіло в крісло.

— Ну чого ти такий підозріливий, малий! — поскаржився він, закопилюючи губи. — Мої умови гранично чіткі. Ти даєш мені п’ятсот фунтів, я мовчу, а ти полишаєш країну.