Читати книгу - "Це не моя справа"

Це ж достатньо просто, чи не так? І як я можу тобі зашкодити, якщо тебе тут немає, еге ж?

— Але я ще не поїхав. І ніщо не може зупинити тебе від подвійної гри, поки я тут, хіба ні?

— Однак я цього не робитиму, — запротестував він. — Не в моїй натурі робити такі гидкі речі.

— Нагадай якось мені про це, щоб я сплакнув на дозвіллі, — сказав я. — А що буде, якщо Коррідан як слід натисне на тебе? Звідкіля мені знати, що ти не повідаєш йому, що то не Нетта, а Анна загинула?

— Не кажи дурниць, малий! — озвався Коул. — Якби я таке сказав Корріданові, то сам мав би купу клопотів, чи не так?

— То Неттина сестра померла, еге ж?

Він кліпнув.

— Звісно!

— А звідкіля тобі це відомо? Ти що, бачив колись її сестру?

— Звісно! — повторив він, почухавши ніс і замислено глянувши на мене.

— Чому ж ти сказав, що то Нетта?

— Гадаю, нема сенсу у це заглиблюватися, малий! — сказав він, ніяково завовтузившись у кріслі. — У мене на те були свої причини.

— Скільки тобі заплатив Пітер Френч за мовчання? — різко спитав я.

На мить він знітився, потому отямився й хихикнув.

— Бачу, ти дуже спостережливий, — зауважив Коул. — Не можу тобі цього сказати. Я дав обіцянку.

— Ну що ж, — мовив я, стенувши плечима. — Тоді до справи. Отож, ти вимагаєш від мене п’ятсот фунтів, а інакше даси Корріданові неправдиві свідчення, котрі дозволять тому звинуватити мене у двох убивствах, чи не так? То така твоя позиція?

— Саме так, — підтвердив він, дурнувато посміхаючись. — Боюся, я не зможу цього викласти письмово. Але, між нами, загальну ідею ти вловив правильно, малий! — підтвердив він.

Я задоволено кивнув.

— Можеш забрати свої гроші, — озвавсь я, — і Боже тобі помагай, товстунчику. Та якщо спробуєш вести подвійну гру, я повернусь по тебе і стовчу тебе на желе.

— У тебе є моє слово, — сказав Коул патетично, намагаючись зобразити гідність. — І цього тобі має бути достатньо. Але, звісно, ти американець і не можеш уповні оцінити слово англійця.

— Досить уже пишномовних слів, ти, жирна гнидо! — гаркнув я.

З мене справді було досить.

Він укотре хитнув головою.

— Тобі не здається, що ми й так забагато змарнували часу? То де гроші?

Я підійшов до письмового столу, висунув шухляду і витяг звідти пачку однофунтових банкнот, які планував віддати Нетті. Жбурнув гроші йому на коліна.

— Тримай, — сказав, дивлячись на нього.

Він витріщився на гроші, і його очі мало не вилізли з орбіт. Торкнувся купюр, обмацав їх.

— Бери свій куш і забирайся звідси, — промовив я.

— А ти не заперечуватимеш, якщо я їх перерахую, малий? — запитав він хитро. — Не те, щоб я тобі не довіряв — просто так прийнято. Крім того, ти міг би дати мені й забагато!

— Рахуй — але швидше. Не можу бачити твоєї пики жодної зайвої хвилини!

Запала довга пауза, поки Коул перераховував гроші. Він аж тремтів від збудження, цілковито поглинутий шелесткими банкнотами.

Нарешті випростався й кивнув. У його очах сяяв тріумфальний блиск.

— Ну що ж, малий, — сказав він, — не думав я, що з тобою буде так легко. Гадав, що матиму з тобою купу клопотів, — він запхав банкноти в кишені й загадково посміхнувся. На нього гидко було дивитися.

Я розсміявся.

— Забирайся звідси, жирна гнидо!

Він глянув на засохлий букетик конвалій у себе в бутоньєрці. Вийняв його і поклав на стіл.

— Це тобі на згадку про мене, малий! — сказав він, дурнувато гигикнувши.

То вже було занадто.

— А це тобі на згадку від мене, товстунчику! — і я розмахнувся та поцілив йому кулаком у праве око.

Він одлетів до стіни, схопившись за око. Якусь мить стояв там приголомшений, потому зіщулився і застогнав.

— Тварюко! — заскавулів він. — Невихований, огидний хам!

Я зробив погрозливий рух у його бік. Він рвонув до дверей і рвучко розчахнув їх. На нього там уже чекав дужий детектив у цивільному.

Коул налетів на нього й отримав такий потужний удар, що влетів назад у номер. Детектив у цивільному мило посміхнувся йому.

— Привіт, любий!

Коул, усе ще тримаючись за око, добру хвилину витріщався на нього, а тоді його обличчя якось зморщилося, й він осів на коліна. Коп наблизився до нього. Коул зробив крок назад. Коли обидва опинилися в кімнаті, я копняком зачинив двері.

— Отож, ти сподівався на клопоти зі мною, еге ж? — похмуро озвавсь я. — Клопоти, хлопче, це ще м’яко сказано!

Я підійшов до ванної кімнати і відчинив двері.

— О’кей, О’Мейлі, — виходьте!

Інспектор О’Мейлі вийшов із ванної у супроводі ще одного детектива в цивільному, котрий тримав у руках блокнот.

— Все записали? — перепитав я.

— Кожнісіньке слово! — підтвердив О’Мейлі, потираючи руки. — Це найкраще зізнання, про яке я лише міг мріяти! Якщо воно не тягне на десять років, то нехай мене повісять за брехню.

Три детективи вишкірилися до Коула. О’Мейлі підійшов і лагідно торкнувся його руки.

— Я — інспектор О’Мейлі з поліцейського відділку на Бау-стріт[29], а це — поліцейські з нашого відділку, — повідомив він, махнувши рукою у бік чоловіків у цивільному. — Мій обов’язок — заарештувати вас за спробу шантажу. Мушу вас також попередити, що все, що ви скажете, буде записане і використане проти вас на суді.

Обличчя Коула позеленіло.

— Ви не можете так вчинити зі мною! — заскавулів він. — Ось кого ви мусите заарештувати! Він — убивця! — І тицьнув тремтячим пальцем у мене. — Він убив Медж Кеннітт і Генрі Литтлджонса! Я бачив, як він це робив! Ви не можете заарештувати мене: я чесний громадянин!

— Розкажете це на суді, — заспокійливо повідав О’Мейлі Коулу. — А тепер ходімо зі мною!

Двоє шпиків у цивільному стали обабіч. Один із них витяг мої гроші з кишені Коула і передав їх О’Мейлі.

— Поки що заберемо це як доказ, — пояснив мені О’Мейлі. — Але після суду ви отримаєте їх назад.

— Сподіваюся, — вишкірився я. — Мені сумно було б дізнатися,