Читати книгу - "Війна Калібана"

Джим відігнав думки. Пізніше, - якщо це «пізніше» настане, він про це потурбується. Хтось гаркнув на Амоса і той вистрілив у стелю. Якщо охорона порту все ще існує поза межами стерв’ятників, які намагаються відкусити шматок з кожного вхідного ватажу, вони не намагатимуться їх зупинити.

Коли вони прибігли, зовнішній люк «Сомнамбуліста» було заблоковано.

- Наомі ти там? – запитав Джим, копирсаючись в кишенях у пошуках магнітної картки. Вона не відповіла і йому знадобилася мить щоб пригадати як він віддав картку Венделу.

- Венделе, відкрий нам ці двері.

Командир пінквотерівців не відовідав.

- Венделе, - знову звернувся до чоловіка Джим, але зупинився, помітивши що той з широко виряченими очима дивиться на щось позаду них. Капітан розвернувся і побачив п’ятеро чоловіків – землян, усі у сірій броні без відзнак. Усі тримали в руках велику нарізну зброю.

Ні, думав Голден, перехрестивши п’ятірку повністю автоматичним вогнем. Троє впали, їх броня розквітла рудою. Новий Джим тішився, старий мовчав. Неважливо ким ці чоловіки були. Охороною станції, військовими внутрішніх планет чи просто залишками найманців зі зруйнованої таємної бази. Він їх усіх повбиває до того як вони зупинять його спробу забрати усю команду з цього інфікованого супутника.

Він так і не побачив хто ж вистрілив йому у ногу. Ось він стоїть, спустошуючи магазин штурмової гвинтівки у сіро-броньовий вогневий загін, а ось молот врізається у броню правої гомілки, зносячи його з ніг. Гадаючи він помітив останніх двох сіро броньованих, яких змело одним довгим риком амосового дробовика.

Джим перекотився на бік, перевіряючи чи ще когось поранено і помітив що п’ятеро з їх боку були лиш половиною ворожого загону. Пінквотерівці попіднімали руки і кинули зброю, коли ще п’ятеро бійців у сірій броні підійшли ззаду.

Амос їх не побачив. Він викинув пустий магазин і вставляв новий, зірваний з розгрузки, коли один з найманців навів йому в голову свою велику зброю і натис на гачок. Амосів шолом відлетів і він вмазався у побиту іржею підлогу з м’яким звуком. У місці падіння, кров залила підлогу.

Голден намагався вставити новий магазин, але руки його не слухали. Коли нарешті це йому вдалося, один з ворогів наблизився і відкинув його зброю геть.

Джим встиг помітити його бійців з пінквотеру, що лишались стояти зникають у чорних мішках перед тим як хтось опустився над його головою і штовхнув його у темряву.

Розділ двадцятий: Боббі.

Делегації з Марсу для власного використання було надано певну кількість офісів у будинку ООН. Всі меблі були зі справжнього дерева; малюнки на стінах – оригіналами а не принтами. Килим пах мов новий. Боббі думала що або всі на території ООН живуть мов королі, або марсіян просто хочуть вразити.

Торссон зателефонував їй за декілька годин після того, як вона повернулася після сходки з Авасаралою і наполіг на зустрічі завтра. Тепер вона чекала у лобі їх офісу, сидячи у фотелі в стилі бер жер, з зеленими оксамитовими подушечками, з рамою вишневого дерева. На Марсі таке коштувало б дві річні зарплатні.

Вбудований в стіну екран був налаштований на новиннєвий канал з вимкнутим звуком. Це перетворило програму на дивне, заплутане а іноді й жаске слайд-шоу: дві говорячі голови сиділи за столом у синій кімнаті, величезний будинок у вогні, жінка що простувала довгим, білим коридором жестикулюючи до обох, бойовий корабель ООН пришвартований до орбітальної станції з декількома боковими подряпинами, червонопикий чоловік, який говорив прямо на камеру на фоні прапора, що його Боббі не могла упізнати.

Це щось означало і в той самий час не значило нічого. Декілька годин тому це могло б спантеличити сержантку. Вона б почувала примус піти і знайти пульт керування аби додати звуку екрану і ясності картинці.

Тепер же вона дозволила зображенню обтікати себе, мов вода в каналі обмиває камінь.

Молодик, якого вона декілька разів бачила на «Де-Джуні» але ніколи не зустрічала зблизька поспішав через лобі, люто клацаючи щось в терміналі. Опинившись за пів кімнати, хлопець сказав: «Він готовий вас прийняти».

Боббі знадобилася мить аби зрозуміти що чоловік звертається до неї. Очевидячки, її акції впали так сильно що її вже навіть інформацію зблизька не доносять. Більше безглуздих даних. Більше води тече повз неї. Ґанні з бурчанням змусила себе стати на ноги. Її учорашня шістидесятихвилинна прогулянка при одному g відібрала більше сил, аніж здавалося на перший погляд.

Певний сюрприз був у тому, що Торсону дістався найменший офіс з усієї групи.

Це означало що або його не обходить висловлений розміром офісу статус, або він взагалі був менш важливим членом делегації, якщо оцінювати по особистому робочому простору. Вона не відчувала жодного примусу розбиратися. Торссон не відреагував на її прибуття, його голова схилилась над настільним терміналом. Боббі не обходило ігнорування чи наука, якої він намагався її навчити. Розмір кабінету означав що розвідник не має стільця для відвідувачів тай біль в ногах її серйозно відволікав.

- Я раніше міг дещо переборщити, - нарешті сказав чоловік.

- Ох? – відповіла ґанні, міркуючи де б дістати учорашнього чаю з соєвим молоком.

Торсон глянув на неї. Його обличчя спробувало вдягнути муміфіковані рештки теплої посмішки:

- Дозволь мені бути чесним. Ти абсолютно точно нашкодила нашим позиціям своїм спалахом. Але, як вказав Мартенс, це переважно моя провина, тому що я не повністю зрозумів масштаб твоєї травми.

- Ах, - відповіла Боббі. На стіні, позаду Торссона висіло фото міста з високою металевою конструкцією, схожою на архаїчне місце запуска ракет.

. Підпис значив «ПАРИЖ».

- Тож замість того аби відправити тебе додому, я триматиму тебе тут серед персоналу. Тобі буде надана можливість залагодити втрати, завдані твоїми діями.

- Чому, - запитала Дрейпер, вперше відколи прийшла, глянувши в очі розвіднику, - я тут?

Натяк на посмішку зник з обличчя розвідника, і змінився рівним, похмурим видом, - пробач?

- Чому я тут? – повторила вона, розмірковуючи про наслідки трибуналу. Міркувала, як важко їй буде отримати перепризначення на Ґанімед, якщо Торссон не відправить її назад на Марс. Якщо він цього не зробить, чи дозволять їй подати рапорт? Чи просто звільнитися з корпусу і придбати власний квиток? Думка про те що вона більше не буде морпіхом викликала в неї тугу. Перше по-справжньому сильне почуття за останній час.

- Чому ти, - почав було чоловік але вона його обірвала:

- Безсумнівно не про монстра говорити.