Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

І ось так, з тих світлих днів початку побудови соціалізму і до Вторгнення на околиці міста з'явилася в'язниця.

Треба сказати, будівля справляла враження. Високі, метри чотири, стіни з неоштукатуреної цегли майже повністю приховували від очей випадкових перехожих усе, що відбувалося за ними. Лише кілька дахів, увінчаних димарями та трубами вентиляційних шахт, виглядали. А ще, покриттям із сонячних панелей, замість допотопного шиферу або черепиці, демонструючи, що мешканці в'язниці крокують у ногу з прогресом. А оскільки за нинішніх часів, більшість населення планети знову повернулася до свічок і гасових ламп, то навіть випереджають.

Масивні, майже як у бункерах, ворота, натужно гудячи електромоторами роз'їхалися в сторони рівно настільки, щоб упритул впустити у внутрішній дворик «воронок». Роль якого виконував поліцейський бус.

Метрів за шість від зовнішніх воріт були ще одні. Не такі потужні, але також сталеві, ще й з прикрасою з «козачої єгози» по верхньому зрізу.

Про те, що мене доставлять, було домовлено заздалегідь, тож обійшлося без затримок. Голова охоронця просунулась у прочинені двері, рука, що тримала уокі-токи, порахувала присутніх, звірила наявність із списком і забралася. Потім долинула коротка команда, мабуть, вимовлена в рацію, і ворота за нами зачинилися. А ще за хвилину відкрилися внутрішні, дозволяючи в'їзд на територію в'язниці.

Мене зустрічали «урочисто». Цілих чотири охоронці. Двоє, незважаючи на одягнені «браслети», міцно підхопили під лікті, а ще двоє — йшли позаду, тримаючи в руках шокери. Я, відіграючи роль, прикидався міцно підпилим і не цілком адекватно сприймаючим обстановку, а тому періодично намагався щось співати, але відразу втрачав мелодію, душевно лаявся і починав новий мотив.

Охоронців це неабияк веселило, тому обійшлося без штурханців та інших грубостей.

Мене завели до якоїсь кімнати, сфотографували у фас та профіль, відкатали на сканері пальці, прискіпливо обшукали, після чого відвели в душову. На той час я, як би вже трохи прийшов до тями, тому зміг самостійно помитися і переодягнутися в тюремну робу, яскраво-лимонного кольору, з нашитими на життєво важливих місцях смужками світловідбиваючої тканини. Я, звісно, міг би почати упиратися, але один із охоронців дуже переконливо продемонстрував мені включений шокер, і я розсудливо погодився з його доказом. Та й сенс вередувати? Мій одяг спільними зусиллями був приведений у вельми плачевний стан, а вода в душі мала цілком приємну температуру. Навіть шматок мила, який мені виділили, був набагато кращим за ті обмилки, якими доводилося користуватися в суспільних лазнях.

Після санобробки була якась подоба рентгенівського кабінету, де мене просвітили на предмет проносу в собі заборонених у в'язниці речей, і тільки після всього цього, я нарешті опинився в камері. Як і було домовлено — не одиночній.

Невелике приміщення приблизно три на чотири метри з двома двоярусними ліжками вздовж стін, невеликим столом під вікном і відгородженим невисокою стінкою відхожим місцем.

За столом і на нижніх ліжках сиділи три індивіди з тих, кого краще не зустрічати в темному провулку. Після Вторгнення і, особливо з того часу, як закінчився Опір, веселі обличчя давно вже стали більшою рідкістю, ніж алмаз на сміттєзвалищі, але на цих фізіономіях, не обтяжених навіть зачатками інтелекту, не було взагалі ані краплі дружелюбності. Немов у клітку до голодних вовків запустили вгодовану косулю.

Дивне рішення. Я думав, підсадять до людей, які спробують мене розговорити, щось довідатись, але адміністрація, схоже, вирішила піти іншим шляхом: одразу взяти новачка в лещата, залякати, натиснути. Загалом, запресувати на повну. Щоб сам запросив захисту.

— Ну, здравствуй, зайчику... — обізвався один із сидільців з неприємною усмішкою на, і без того огидній, пиці.

— Підходь, знайомитимемося ближче… — прогундосив другий. — А то тут така нудьга. Особливо вночі.

— Ага, повеселимося… — хмикнув третій. — Танцювати вмієш? Стриптиз?

— Вмію… — усміхнувся я у відповідь і, не відтягуючи неминуче, діалог все одно не передбачався, атакував ментально одразу всіх трьох. — Упор лежачи прийняти!

Зеки з одеревілими обличчями одразу бухнулися на підлогу.

«Свист. Темінь. Рябий. Фракція «В'язні». Рівень 5» — оцінила їх система. А потім додала для мене:

«Вітаємо! Ви одночасно взяли під ментальний контроль більше двох осіб. Ваш рівень навику Переконання та Ментальність підвищилися на +1 та досягли наступних значень: «Переконання» — 4+3. «Ментальність» — 8+2 рівень. 100% до шансу віддати ментальний наказ. + 20% до захисту від ментальних атак»

Чудово. Для виконання мого плану, саме те, що потрібно.

— Віджатися двадцять разів! — і щойно зеки зосередилися на виконанні команди, вдарив ще раз. — Слухати наказ! Як тільки закінчите віджиматися, покличете конвоїра. Наче мені стало погано. Коли конвоїр увійде, не чіпати, виконувати тільки мої накази.

Зеки закінчили вправу. Я ліг на шконку обличчям униз, Свист підійшов до дверей і з силою забарабанив у неї кулаками, а Темень і Рябий у два голоси закричали:

— Відкрийте! Конвой! Людині погано! Сюди!

— Я зараз комусь по голові постукаю! — почувся невдоволений голос. Потім відчинилося вічко і в нього зазирнув охоронець. — Всім відійти від дверей, щоб я бачив руки!