Читати книгу - "Останнє полювання"

і нерівною клінкерною плиткою першого поверху. Тут усе було гладеньке, хромоване, знезаражене.

— Шюллере? — гукнув Кляйнерт, дійшовши до кінця сходів.

Перед ними відкривалося кілька приміщень. За скляною перегородкою горіло світло, але крізь непрозору шибку не видно було, що там відбувається.

— Шюллере? — повторив німець, кладучи долоню на ручку дверей.

Ньєман перезирнувся з Іваною. Вони не змовляючись дістали пістолети. Тоді штовхнули Кляйнерта і зайшли до лабораторії зі зброєю наготові. Блискучі столи, начищені хромовані поверхні — усе тут просто сяяло. Всюди купчилися колби й центрифуги, а температура повітря не перевищувала, мабуть, градусів десяти.

— Шюллере? — крикнув Ньєман.

Він гукав для проформи: усі вже зрозуміли, що лікар лежав десь тут, такий самий холодний, як і його заморожені пробірки.

Фліки вже розходилися приміщенням, нахиляючись, щоб оглянути всі закутки, зазирнути під столи, і водночас уже натягували гумові рукавички. Івана знайшла ще одні сталеві двері праворуч і повернула ручку.

Шюллер лежав на спині, розкинувши руки, поміж розбитих пробірок та розкиданих зразків, біля підсвічених ззаду етажерок. Куля пройшла крізь його шию і, очевидно, влучила кудись, де тепер висіли розбиті полички. Довга вертикальна цівка крові показувала траєкторію падіння бідолахи.

Шюллер, любитель шнапсу, фахівець-собаколюб, рудобородий добродій, дорого заплатив за своє вечірнє відкриття, те саме, про яке він хотів їм розповісти.

Фліки стали навколішки довкола трупа. Івана впізнала пластиковий пакет на нижній поличці неподалік. Мов за похмурою іронією, це був мішок, у якому науковець зберігав реткена свіженьким.

Тут не було чого казати, не було чого робити, залишалося просто констатувати, що вони прибули запізно. Кляйнерт звівся на ноги і дістав телефон, щоб покликати підкріплення, але Ньєман теж устав і схопив мобільний рукою в рукавичці.

Очевидно, у нього був інший план.

51

Перш ніж когось попередити, він хотів замкнути всі виходи з ферми-комуни. Ретельно обшукати всю територію. Допитати кожного дослідника. На запитання, чи належить злочинець до колег Шюллера, Ньєман не мав жодної відповіді, але був переконаний, що медик знав свого вбивцю: поки інші вечеряли, він впустив його до лабораторії та розповів про своє відкриття. У відповідь гість пристрелив його і втік.

Пояснюючи все це, Ньєман ніби знову переживав метаморфозу. Після агресії та апатії тепер він поводився холоднокровно, вдумливо. Особливо йому докучала думка про те, що якби він одразу поїхав до Шюллера замість допитувати Бруха, медик був би ще живий.

— Флік не може так міркувати, — сказав Кляйнерт.

— Справді?

— Виділимо собі дві години на те, щоб усе тут обшукати й допитати працівників лабораторії. Після цього все розповімо.

Кляйнерт, здавалося, був не в кращій формі, ніж його французьке альтер еґо, але ситуація його тонізувала. Поки що ця справа довела йому тільки одне: він був усього лиш нещасний провінційний флік, не корисніший за склянку води в океані. Однак він не здавався.

Ось чому він погодився на нову схему Ньємана. До нього поверталася надія нарити щось капітальне, перш ніж скласти зброю. Нехай це й жорстоко, але смерть Шюллера давала їм шанс — іще трохи наблизитися до вбивці, зрозуміти його мотив, збагнути, чого він боявся…

— Я покличу своїх хлопців, аби очепити всю лабораторію.

— Їм точно можна довіряти?

Кляйнерт обпік Ньємана поглядом. Французький флік кивнув на знак вибачення: десяток людей не завадить, щоб перевернути ферму догори дном і допитати всіх науковців.

Поки Ньєман пильно оглядав комірчину та основну залу лабораторії, Івана, не знімаючи рукавичок, ніби на першому причасті, накинулася на комп’ютер Шюллера. На жаль, він був заблокований паролем, а в житті, на відміну від фільмів, обійти такий захід безпеки неможливо.

— А телефоном, — запитала Івана, пробуючи кілька паролів навмання, таких як дата народження жертви чи ім’я його собаки (Шюллер був неодружений і не мав дітей), — він вам що сказав?

Ньєман, стоячи по інший бік лабораторної стійки, переглядав теки з аркушами, почерканими цифрами та незрозумілими знаками.

— Нічого. Просто хотів щось мені показати.

Він підвів погляд і роззирнувся, повільно оглядаючи приміщення, немовби з більшої відстані мав помітити якусь деталь чи, навпаки, очевидний елемент, що не одразу впав у вічі.

Тепер Івана шукала папірець, якийсь аркуш, де міг би бути записаний пароль. Але комп’ютер — занадто інтимна річ, аби залишати ключ від нього на видному місці.

— Чого це могло стосуватися, на вашу думку?

Ньєман продовжував оглядати все довкола.

— Собаки. Ми залишили йому реткена. Він, мабуть, провів ретельніші аналізи і виявив щось незвичайне.

Івана подивилася з іншого кінця приміщення на комірчину, за відчиненими дверима якої досі лежав Шюллер. Її приголомшувало, що вона не присвятила ані секунди розумової діяльності співчуттю чи журбі. Вона ні разу не подумала про цього симпатичного чоловіка, який просто дізнався те, чого не мусив, у невдалий момент.

Але треба було знайти вбивцю, це було єдине нагальне завдання. Поплакати можна й пізніше, коли тіло поховають, а злочинець опиниться за ґратами.

Вона досі шукала цей клятий код. Ньєман мав рацію, науковець провів на собаці генетичні досліди. Здригнувшись, Івана взялася уявляти собі сценарій блокбастера: генетично модифіковані собаки — або тварини зі вживленим геном нацизму. Щось таке дуже темне, дуже стрьомне… і практично неможливе.

— Ми втрачаємо тут час, — сказала вона, закриваючи ноутбук Шюллера. — Ми не знаємо, чого шукати, і тому ніколи цього не знайдемо. Краще допитати Шюллерових колег із лабораторії, можливо, він із кимось поділився.

Ньєман кивнув на знак згоди, однак мовив:

— Ще раз огляньмо тут усе.

Цього разу вони влаштували справжній обшук: пересунули меблі, позазирали до шухляд, попіднімали центрифуги, оглянули найменшу шпарку, де Шюллер міг би щось сховати.

Вони топталися на місці злочину, але ні в кого не було сумнівів, що вбивця не залишив ані сліду, окрім кулі дев’ятиміліметрового калібру, яку Кляйнерт знайшов у стіні комірчини.

Попри температуру в лабораторії, вони швидко спітніли. Вони нічого не знаходили і не вірили, що знайдуть, адже такий метод пошуку належав до іншої епохи. Секрет Шюллера, певно, ховався десь у нематеріальному безмежному світі хмарного сховища.

У Кляйнерта задзвонив телефон.

За кілька секунд флік оголосив:

— Приїхали мої люди.

— Супер, — сказав Ньєман, який уже опановував себе. — Хіпани, мабуть, уже доїли. Допитаємо їх на десерт.

52

Кляйнерт, Івана та Ньєман поділилися з дев’ятьма новоприбулими роботою — допитати сімнадцятьох дослідників у стані шоку та ретельно обшукати корпуси. Ньєману залишили членів інституту,