Читати книгу - "Останнє полювання"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 72
Перейти на сторінку:
які говорили англійською та французькою. Решту взяли на себе Івана, Кляйнерт і ще троє його фліків. Інші прочісували лабораторії та спальні в пошуках зачіпок (звичайно, у цьому екологічному барлозі не було й натяку на камери спостереження).

Вони домовилися повідомити хлопців із карного розшуку через дві години, що було чистим божевіллям. Відстеживши події, легко було довести, що трійця підняла тривогу аж через три з гаком години. Приховування інформації могло дорого коштувати навіть свідку, що вже й казати про фліків.

Кляйнерт ішов на цей ризик: він досі сподівався відкопати зачіпку, яка стулить їм усім пельки і сприятиме його просуванню.

Паралельно німецький флік наказав проаналізувати дзвінки Шюллера. Не виключено, що вбивця телефонував йому, або навпаки.

Перші два науковці нічого не повідомили Івані, але третій бородань, учений на ім’я Ульріх Таффертсгофер, близький друг Шюллера, знав, над чим убитий працював останніми днями.

— Він порівнював зразки ДНК.

— ДНК собак?

Таффертсгофер, випростаний на стільці, здивувався. Два метри зросту, худорлявий, як вудка, він теліпався у своїй білій спецівці. Вузьке обличчя здавалося ще більш видовженим через волосся, що спадало на плечі, та відлюдницьку бороду.

— Чому собак? — перепитав він.

— Він не досліджував каріотип реткена, якого ми привезли?

— Та ні. Він вивчав ДНК родини Ґаєрсберґів.

— Тобто?

Глибоко зітхнувши, ніби мудрий горець, учений простягнув свою довжелезну руку і взяв ноутбук із сусіднього столу.

Він повернув його до себе екраном, тоді двома пальцями поклацав по клавіатурі.

— Ви відкриваєте свій обліковий запис? — запитала Івана.

— Ні, Філіппів.

— Ви знаєте пароль?

— Щойно його набрав.

Помітивши спантеличений вираз обличчя Івани, Таффертсгофер пояснив:

— Ви не зрозуміли духу цієї ферми. Тут ніхто ні від кого не має секретів. Усі вільно розповідають про свої дослідження.

В Івани поколювало пальці й змокла потилиця. Їй було начхати на общинну філософію інституту. Важило тут те, що ця прозорість дасть їм змогу отримати доступ до недавніх досліджень Шюллера.

— Розкажіть мені, над чим Філіпп працював останніми днями.

Таффертсгофер клацав по клавіатурі довгими пальцями, ніби розставляв кнопки на місце.

— Сьогодні вранці Філіпп отримав результати аналізів, пов’язаних із розтином Юрґена фон Ґаєрсберґа.

— Яких аналізів?

— Генетичних.

— Він їх замовляв?

— Здається, у Німеччині їх роблять за замовчуванням. Точно не знаю.

Івана завовтузилася на стільці. Свербіж у долонях перетворювався на уколи булавок, що піднімалися кінцівками, ніби піраньї проти течії.

— У цих результатах було щось незвичайне? — запитала вона хрипким голосом.

Ставлячи це запитання, вона вже уявляла собі белетристичний сценарій: Юрґен страждав на невиліковне генетичне захворювання, яке сім’я хотіла приховати. Його прибрали, поки хвороба не почала проявлятися фізично. Упродовж поколінь Ґаєрсберґи самі вбивали своїх хворих дітей, як обрізають мертві гілки дерева.

Але Ульріх відкинув її теорію спокійним:

— Аж ніяк. Із ДНК Юрґена все абсолютно нормально. Нічого особливого.

— І що тоді?

Таффертсгоферові пальці й далі літали над клавіатурою.

— Не знаю чому, але у Філіппа також були зразки ДНК Лаури. Щось пов’язане зі страховкою, здається. Хай там як, він порівняв Лаурин каріотип із Юрґеновим. Результат був неочікуваний.

В Івани пересохло в роті, перехопило дихання, вона була сама не своя.

— У якому сенсі? — спромоглася видихнути вона.

Науковець повернув екран до Івани й показав дві схеми.

— Навіть для нефахівця порівняння достатньо промовисте.

Івана всміхнулася: вона нарешті знала мотив убивці.

53

Ньєман різко загальмував на посипаному гравієм подвір’ї і, ковзнувши на гальмах іще кілька метрів, зупинився. Скляна вілла сяяла в ночі, ніби діамант на велюровій підстилці. Її лінії, кути, поверхні контрастували своєю твердістю з нічним колиханням природи — м’якими хвилями трав, повільним погойдуванням чорних сосен, урочистою процесією хмар…

Але в Ньємана був не поетичний настрій. Він почувався так, ніби його голова от-от вибухне. Коли слов’яночка повідомила йому про своє відкриття, він скочив до дверей зі словами: «Я її вб’ю».

Образно, звичайно, але все ж… Він сів за кермо свого «вольво» і помчав просто додому до Лаури.

Тепер це було між ними.

Двобій між фліком не першої свіжості та королевою брехунів.

Її машина стояла на місці. Фліки, які мали її захищати, сиділи в автівці в кутку подвір’я. Він невизначено махнув їм рукою і піднявся східцями.

Ще не було й одинадцятої вечора, а в будинку, здавалося, усі вже спали. Він уже збирався подзвонити, але передумав і шарпнув за ручку. Відчинено. Він прослизнув до будинку, оглядаючись, чи не видно слуг. Нікого. Ньєман приїхав пізно, та й потім, він усе одно ніколи не бачив тут натовпів лакеїв.

Блискучі вікна. Металеві меблі. Срібляста тиша. Ньєман просувався в темноті. Підвішений камін також мовчав, демонструючи чорну пащу — видовище десь таке саме веселе, як розрита могила.

Ньєман збирався піднятися на другий поверх, коли в пітьмі загорілась рожевувата крапочка. Цигарка. Він мало не чув, як потріскує папір. Графиня сиділа на своєму вінтажному дивані у тихому закутку в стилі тридцятих.

Ньєман накинувся на неї без жодних преамбул:

— Коли ви розраховували мені розповісти?

Лаура мовчала. Судячи з того, що він міг розгледіти, на ній були джинси й пухкий светр відтінків ночі. Вона абсолютно розслаблено поклала руку на спинку дивана.

— Ви з Юрґеном не були братом і сестрою.

— І що це змінює? — прошепотіла вона, видихаючи цівку диму. — Я ж казала вам, ми були як двійнята і…

— Досить цих дурниць! — вибухнув Ньєман. — Срань господня, хтось із вас — прийомна дитина!

Лаура кинула на нього пильний погляд. Здавалося, що в її вологих, на межі сліз, очах відображалися тіні, наче у двох крапельках темного чорнила.

— Матері не вдавалося зачати дитину, — пояснила вона спокійним голосом. — Батько вирішив потай узяти прийомну. Він не збирався залишати нашу частку імперії кузенам.

— Це був Юрґен?

Лаура підпалила ще одну цигарку від попередньої. Тільки тоді Ньєман помітив, що вона тремтить. Образ фатальної жінки був лише позою.

— А ви? — різко запитав він.

— Я?

Вона підвелася та прослизнула між ним і диваном, щоби підійти до вікна. Округлі стегна, важкі груди, пишні форми — це було не про неї. Лаурі був чужий такий тип чуттєвості. Тонка, ніби гарпун, вона виділялася на тлі великого вікна, ніби індонезійська маріонетка.

— Я народилася пізніше. Щойно всиновили хлопчика, мати завагітніла. Так завжди буває.

Запах тютюну нагадав Ньєманові Івану.

1 ... 53 54 55 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє полювання"