Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

розвели по інших камерах. Їхня дорога довга. Наші дороги могли обірватися, і вони далі підуть без нас. Виникає гостре почуття різниці доль. Далі кожен чекає від розгляду справи у Верховному Суді України свого: скорочення терміну й етапу до концтабору, заміни страти ув’язненням і етапу в зону. За таких обставин дії зроблені раніше, ти сидиш у клітці і тепер відбувається оцінка раніше зробленого і тебе самого в час дії і в час її оцінки. Степане, правильно я зобразив схему?

— Правильно. У наших випадках наші дії і судові розправи розведені в часі. У табірних заворушеннях часто бувало все відразу: бунт — розстріл, якусь частину зеків заарештували, і тоді все йшло своїм планом: попереднє слідство — суд — в’язниця — зона.

— Схематично так і бувало, —каже Грицяк. — Проте в житті кожного разу це окремі обставини, окремі люди й окремі долі. Проте спостереження показують, що в роді людському незалежно від національности є люди безстрашні, сміливі, менш сміливі, несміливі, боягузливі — і всі бояться смерти. І відрізняються один від одного тим, що одні можуть подолати страх іти на смерть, а інші не можуть подолати страху. Уявіть собі наступні обставини.

І пан Євген розповів нам про страйк. Режим в зоні, з його слів, до того допік в’язнів, що виникло рішення провести страйк. Утворилася ініціятивна група. Написали й послали до Москви вимоги про припинення знущань. Не вийшли до праці. На переговори з табірною адміністрацією ходило декілька осіб з ініціятивної групи. Адміністрація не задовольняла вимог, і в’язні до роботи не виходили. Наступного дня до зони зайшов начальник і сказав: “Завтра приїдуть з Москви і тоді всіх, хто не піде до праці, розстріляють. Раджу припинити страйк і вийти до праці.” Позаяк ніякі вимоги в’язнів не були задоволені, то й вирішили страйкувати далі.

Наступного дня наказали всім в’язням зібратися з речами на площі. Вишикували в шеренгу по п’ять чоловік. На вартових вежах до кожного солдата з автоматом додали по два солдати з ручними кулеметами.

У супроводі кількох місцевих офіцерів з’явився генерал, котрий приїхав з Москви. Генерал став перед в’язнями і гучно сказав: “Чого ви не виходите до праці? Які ваші вимоги? Хтось вийдіть наперед і викладіть їх. Я готовий вислухати”.

По шеренгах хвилькою пробіг зловісний холодок. Усі знали: той, хто вийде перший, візьме на себе відповідальність і буде першим застрілений. І секунду— другу ніхто не виходив уперед.

Члени ініціятивної групи не були формально обрані в’язнями, і тепер не мали обов’язку виходити вперед. І не виходили. Кожен із трьох тисяч в’язнів палав одним бажанням: хай швидше вийде вперед хтось інший, аби не я.

— Я не питаю вас поокремо чи ви, Левку, чи ти, Степане, відважились би вийти вперед, — звернувся до нас оповідач. — Я звертаю вашу увагу на те, що така обставина — це момент істини. Цей момент істини виявляє справжню суть людини. До такого ось моменту чимало в зоні ходило з високо задертими носами, ходили козирями, барвисто розповідали про свої подвиги в підпіллі і за кілька років переконали всіх, що вони відважні і в жодних непереливках не розгубляться і не здрейфують. Настав момент істини, а вони не поспішають вийти вперед.

Генерал почекав п’ятнадцять секунд і повторив: “Хто мені пояснить ваші вимоги?”

Із третього ряду піднялася догори рука, в’язні розступилися, і чоловік пішов уперед. Усі дивилися лише на нього. Перші секунди обличчя блідувате, але крок рівний і голова високо піднята. Вийшов на п’ять кроків уперед і гучним твердим голосом, дивлячись генералові просто у вічі, почав викладати вимоги в’язнів.

У цей момент, коли він вийшов першим, став визнаним провідником усіх трьох тисяч в’язнів. Усі, хто до цього моменту претендували на керівництво, втратили на нього право, мусили опустити голови, визнавши за собою друге місце.

— Це було в Норильську, і це був Євген Грицяк, — сказав Кравчук.

— Невже? — здивовано вигукнув я.

— Так! — підтвердив Грицяк. — Боротьба жорстока, і вона вимагає сміливих провідників.

— Що було далі? — питаю.

— Генерал задовольнив кілька вимог в’язнів: почали нараховувати зарплату, дозволили купувати хліб, дозволили тримати у зоні папір і олівці й писати додому один лист місячно. Того сміливця і всю ініціятивну групу судили й запроторили на три роки до критої в’язниці, але нікого не розстріляли. По суті справи це один з небагатьох прикладів, коли обійшлося без страти.

О цій хвилі я побачив мента, що вийшов із-за першого барака і прямував у наш бік, вказав на нього своїм співрозмовникам.

— Ходімо сховаємося! — запропонував Кравчук.

— А чого? — питаю.

— Та не хочеться зайвий раз потрапляти ментам на очі, — пояснив він.

Грицяк не заперечував, і ми з ґанку зайшли до його барака. Коли мент пройшов повз барак і пішов далі, ми вийшли знову на ґанок. Мент перебив тему розмови і нам не хотілося повертатися до неї. Ніби підсумовуючи закінчену розмову, Грицяк сказав:

— А загалом майже ніхто не знає, як він поведеться в ситуації, коли загроза смерти з’явиться реальна, бо навіть та людина, яка один раз з честю подолала страх, в інший раз може здрейфити. Ви, ясна річ, розумієте, що маю на увазі не війну, а більш-менш наші табірні умови.