Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

багато з тієї городини, яку ми посадовили. Хто не мав власних городів та садків, ті цупили від інших, що тільки й де тільки могли. Ночами вони хмарами сарани облягали городи, тягнучи все, що попаде: молоду цибульку, картопельку, морквинки, бурячки, корінці петрушки, полуниці й садовину. Таким оце чином чимало городів незабаром було вщент спустошено.

Крадіжки, нічні злодійства й грабунки, про які раніше ми рідко чували в наших околицях, тепер узвичаїлися. А вбивства чи самогубства перестали бути чимось неймовірним. Як наслідок цілковитого перевороту в громадському житті й розриву усталених міжлюдських стосунків постало беззаконня. Місцева влада, що мала дбати про закон і лад, у руках купки комуністів перетворилась на інструмент нашого гноблення і не могла, а чи й не хотіла нам дати того захисту, на який ми як громадяни мали право.

Так, ми чули, що двох братів – Федора і Василя, моїх добрих товаришів, забили на смерть і повкидали в занедбану криницю. Казали, ніби їх убив сусід за те, що вони викрали з його хати вже зварену їжу. Іншого хлопця били так довго, аж поки вмер, за те, що він на чиємусь городі нарвав полуниць. Така сама доля спіткала одну молоду жінку за те, що крала городину. У всіх цих і подібних випадках не було ніякого ні слідства, ні суду, і винних ніхто не карав.

Колгоспний урожай також не міг уберегтися від голодних селян. Тільки-но западали сутінки, як у колгоспних полях, де росла городина, аж роїлося від селян, очманілих від голоду. Вони загрібали все, що могли намацати в темряві: підкопували картоплю, висмикували головки молодої капусти й поживні корені. Саме о цій порі почало наливатись колосся зернових. Ці колоски стали головним засобом утамування голоду для голодняків: вони цілими зграями пробивались на пшеничні поля, зривали колоски й часто таки там на місці вилущували з них зернятка і їли. Крім того, носили колоски додому й сушили; вибране з них зерно, хоч іще зелене й незріле, годилося, однак, на кулеші та каші. А ті, що працювали на колгоспних полях, намагалися крадькома прихопити якоїсь городини чи скількись колосків, щоб принести додому й підживити ними своїх дітей та хворих чи калік з родини. Та це джерело харчування незабаром стало непевним: «товариш тисячник» рішуче поклав йому край, зорганізувавши бригаду «комуністичних дозорців» і доручивши їм охорону колгоспних полів. У дозорці вербувалися партійні активісти, комсомольці, а також і школярі. Через багато років мені потрапили до рук такі статистичні дані, які наводив Павло Постишев, що його Москва тоді призначила правителем України:

«У різних областях України в охороні врожаю і збиранні колосків брало участь 540000 дітей, а 10000 дітей брало участь у боротьбі з розкрадачами».

Ці дозорці охороняли колгоспні поля вдень і вночі. Кожен працівник перебував під постійним наглядом не тільки в полі, але його ще й обшукували при кінці кожного робочого дня. Це робилось на виразний наказ «товариша тисячника», котрий боявся, щоб колгоспник не заховав у своєму одязі якусь городину чи колосок, навіть бувши під пильним наглядом дозорців.

Щобільше, партія та уряд видали кілька суворих законів, спрямованих на те, щоб уберегти врожай 32-го року від голодуючих селян. Згідно з цими законами, на колгоспних полях, де вирощувано пшеницю, картоплю та городину, і покрай їх було побудовано сторожові вежі. То були вишки – такі самі, які можна бачити при в'язницях. Вони були укомплектовані дозорцями, що мали рушниці. Чимало голодних селян, помічених на тому, як вони нишпорили за чимось їстівним на полях чи десь поруч, впало жертвами цих молодих сторожів та дозорців, яким кортіло постріляти. А якщо зненацька схоплювали там котрогось голодняка живцем, то його суворо карали. Кого визнавали винним за крадіж «соціялістичної власности», хоч би й яке мізерне було те вкрадене, то ту особу виселяли з хати й засилали в табори примусової праці на північ Росії.

Один з найжорстокіших законів було ухвалено 7 серпня 1932 року. Цей закон проголошував, що вся колгоспна й кооперативна власність – така, як урожай на полях, громадські «лишки», комори, склади, крамниці, худоба і все інше, – відтепер повинна вважатись державним майном. Охорону цього майна від розкрадання належало здійснювати всіма можливими засобами. Кожен крадіж карався розстрілом і конфіскацією майна винного. Розстріл можна було замінити не менш як десятьма роками примусової праці в таборі й конфіскацією майна. Вироки для цих так званих злочинців, засуджених за крадіжки в колгоспі, не підпадали під амнестію.

Цей закон, як уже згадано, був скерований проти селянства, що потерпало від голоду. Іншого пояснення не може бути. Бо тільки цих бідних, голодних нещасників, що шукали їжі, голод гнав і примушував красти колишню громадську, а тепер державну власність. А держава, замість того щоб забезпечити їх харчами бодай у межах жебрацької пайки, змушувала бідолах красти отой «заборонений плід» і тим самим ставати злочинцями. І не тільки така мізерія, як картоплина чи кілька колосків, узятих з колгоспного поля, вважалися тяжкою провиною супроти держави: за великий злочин вважалось також збирати колоски, залишені в полі після жнив, ловити рибу в річках або збирати сухі галузки в лісі на опал. Після введення в дію цього закону все стало вважатися соціялістичною, тобто державною власністю, отже все опинилося під охороною закону.