Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

дійшов висновку, що цей інцидент використали для підриву щойно відновленого радянсько-американського співробітництва. У статті, яку Фронін пізніше опублікував у радянських медіа, він висміював усі твердження про те, що радянське керівництво приховувало правду від своїх громадян. Фронін порівняв те, що він назвав ворожою позицією американських ЗМІ щодо СРСР, з реакцією Союзу на смерть семи американських астронавтів унаслідок вибуху космічного шатла в січні 1986 року. «Якщо згадати “Челленджер”, — писав Фронін, — коли наші ЗМІ та наші серця було сповнені виключно співчуттям американському народу, на душі стає гірко».

І Володимир Фронін, і режим, який він представляв, свідомо зайняли глуху оборону. Про пропозицію американців допомогти Фронін згадати забув. Ніяк не коментуючи Чорнобиль, вожді радянської пропаганди наповнили свої ЗМІ інформацією про ядерні аварії за кордоном. «Коротка заява радянського уряду про інцидент на ЧАЕС, — писав Сергій Шмеман у «New York Times», — супроводжувалася зведенням ТАСС, у якому зазначалося: у США сталася ціла низка нещасних випадків, починаючи від Трі-Майл-Айленд неподалік від Гаррісберга (штат Пенсильванія) і закінчуючи АЕС “Джинна” поблизу Рочестера. ТАСС заявило, що 1979 року американська антиядерна група зафіксувала 2300 таких інцидентів, несправностей та інших погрішностей».

Тридцятого квітня головна радянська газета «Правда» порушила мовчання у друкованих ЗМІ, опублікувавши коротку замітку відносно інциденту внизу другої — із шести — сторінки. Знову було переказано інформацію, представлену ТАРС 28 квітня, однак із новими деталями: згадуванням імені Бориса Щербини як голови урядової комісії; визнаванням факту евакуації з Прип’яті, яка, втім була названа селищем, а не містом; окрім того, населення запевнили, що рівні радіації ретельно контролюються. Оскільки Михайло Горбачов, Микола Рижков та їхні колеги з Політбюро все ж оприлюднили частину інформації про інцидент, відтепер їхнім головним завданням став пошук балансу між прагненням підтримувати власну репутацію відповідальних громадян світу і занепокоєнням відносно втрати контролю на місцях та зародження паніки в областях, які постраждали найбільше.

А 28 квітня КДБ Української PCP доповіло партійним лідерам у Києві про зростаючу стурбованість серед населення з наближених до ЧАЕС районів щодо «поширення, як вони вважають, радіації». У самому Києві, що всього за 130 кілометрів від зруйнованого реактора, ситуація також ставала дедалі напруженішою. Мобілізація задля усунення наслідків аварії автобусів, спеціалістів-ядерників і міліцейських породила чутки серед занепокоєних жителів української столиці. Окрім того, спричиняла розмови й госпіталізація в київські лікарні пацієнтів із променевою хворобою. Однак уряд і досі не промовив ані слова про масштаби катастрофи чи необхідність для громадян вжити заходи самозахисту. «Місто стривожене, кажуть, що лікарні переповнені, — відзначав у своєму щоденнику провідний український письменник Олесь Гончар, — проте на радіо жодних новин, — виключно легка музика та радісні пісні».

Тридцятого квітня українське Політбюро провело засідання, щоб обговорити ситуацію. Головним питанням порядку денного став парад до 1 Травня, який планували провести в центрі Києва наступного дня. Дата Першого травня була однією з двох найважливіших подій у політичному календарі Радянського Союзу; інша — 7 листопада, день Жовтневого перевороту 1917 року. Витоки свята 1 Травня, офіційно відомого як День міжнародної солідарності трудящих, лежать у 1886 році — подіях 1 травня на площі Геймаркет у Чикаго, коли поліція відкрила вогонь по страйкуючих робітниках. Той день вважався живим нагадуванням про інтернаціональне коріння та амбіції російського комунізму. Першого травня влада СРСР завжди організовувала масові демонстрації, хоча більшість радянських жителів сприймали їх у відриві від політики — виключно як весняне свято і можливість зустрітися з друзями та колегами, узявши участь у єдиній, дозволеній режимом, формі публічних зібрань.

За день до засідання Політбюро, 29 квітня, Степан Муха, голова КДБ Української PCP, відправив звіт Володимирові Щербицькому, українському партійному лідерові, в якому резюмувалася робота секретної служби в рамках підготовки до надзвичайно важливого державного свята. Основні побоювання стосувалися будь-яких можливих проявів неблагонадійності щодо режиму, зокрема — шляхом розповсюдження листівок із критикою влади. Починаючи з 21 квітня співробітники КДБ зустрічалися з інформаторами частіше. Було посилено спостереження за чотирма західними дипломатами, які базувалися чи відвідували Київ, та за іноземними студентами, 38-х із яких підозрювали у шпигунстві, а ще 22-х — у належності до радикальних мусульманських організацій. Серед радянських громадян, які привертали особливу увагу напередодні свят, 89 осіб підозрювали у шпигунстві, 54 «відмітили» як українських націоналістів, 24 — як сіоністів, 17 — як релігійних дисидентів (здебільшого протестантів), 6 — як кримськотатарських активістів. Ще 223 були психічно хворими людьми. Окрім того, КДБ розслідувало чорнобильський інцидент у тому числі як можливий диверсійний акт, посиливши контроль і на інших атомних електростанціях, і в наближених до Чорнобиля районах, де головною проблемою стало «поширення панічних чуток та тенденційної інформації».

На політичному фронті, як здавалося, усе було під контролем, але політикою справа не обмежувалася. Поширення радіації ніхто не відміняв, і тут КДБ був безсилим. Головне питання, яке постало перед українською правлячою верхівкою, стосувалося того, чи варто взагалі проводити парад, — вітри змінили свій напрямок, і тепер радіаційний шлейф рухався на Київ. Ще 28 квітня КДБ доповів, що рівні радіації в Києві тримаються в межах норми, — або менше ніж 20 мікрорентгенів за годину, — однак уже наступного дня показники зросли до 100 мікрорентгенів. Українські керівники були збиті з пантелику і не могли належним чином зрозуміли значення цих даних. Щербицький, відповідаючи на звіти КДБ про рівень радіації, писав: «Що все це означає?».

Утім, на думку партійних лідерів у Кремлі, це нічого не означало, бо там вважали, що рівні радіації загалом норм не перевищують. Валентина Шевченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР, пригадувала, як ще до початку засідання Політбюро українські лідери отримали вказівку з Москви провести парад до 1 Травня. Парад, який мав стати запевненням для світової спільноти про те, що ситуацію контролюють, люди у безпеці і почуваються захищеними, а західні ЗМІ, поширюючи неправдиву інформацію про колосальні руйнування і тисячі жертв унаслідок аварії, усього лиш стали частиною пропагандистської війни. Телевізійні кадри і газетні фото усміхнених киян, які крокують центром свого міста, мали транслювати той самий «меседж» до вітчизняної та іноземної спільноти — партія контролює ситуацію. Причин непокоїтися немає.

Після нетривалого обговорення і консультацій з експертами українські лідери вирішили провести акцію, однак, по-перше, скоротивши час, відведений для параду, і, по-друге, обмеживши число учасників. Зазвичай, кожен із десяти районів Києва відправляв від 4000 до 5000 учасників, проте цього разу встановили план до 2000 чоловік, а ті, кого зобов’язали крокувати на параді, мали бути особами молодого віку. Окрім цього, Щербицький хотів, щоб члени