Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

я йду безлюдними вулицями мертвого міста. Я вже ледь трималася на ногах від виснаження, і моє серце почав огортати жах смерті. Раптом, завернувши за ріг, я почула, як хтось з-за ліхтаря ввічливо окликнув мене і запитав, як пройти на станцію Ейвон-роуд. Почувши людський голос, я від несподіванки впала навзнак, і сили покинули мене. Я лежала, скрутившись, і то плакала, то сміялася в нападі істерики. Я пішла з дому готова померти, і, востаннє переступаючи поріг свого прихистку, свідомо попрощалася з усіма надіями та спогадами. Двері захряснулися за мною зі звуком грому, і я відчула, що залізна завіса відгородила мене від мого недовгого попереднього життя і що відтепер я житиму у світі темряви й зневіри. Я вийшла на сцену першого акту смерті, а тоді пішла блукати порожніми вулицями крізь туман, що огортав усе навколо, й приглушену тишу, аж допоки почула чийсь голос, і в мене з'явилося відчуття, наче я померла, а затим життя знову повернулося до мене. Через кілька хвилин я заспокоїлася і, звівшись на ноги, побачила перед собою гарно вбраного джентльмена середніх літ і приємної зовнішності. На його обличчі був вираз глибокого співчуття, і не встигла я пробурмотіти, що не знаю цього району, бо не мала ані найменшого уявлення, куди саме я забрела, як він заговорив до мене:

— Люба міс, — сказав він, — схоже, вас спіткало велике горе. Ви й гадки не маєте, як ви мене налякали. Та чи можна поцікавитися, що з вами трапилося? Запевняю вас, ви цілком можете мені довіритися.

— Ви дуже добрий, — відповіла я, — та, боюся, мені вже нічим не зарадиш. Я в безнадійному становищі.

— Що за дурниці! Ви надто юна, щоб таке казати. Ходімо зі мною, і ви мені все розкажете. Можливо, я навіть зможу вам чимось допомогти.

Щось дуже заспокійливе та переконливе було в його манерах, і, йдучи з ним удвох по вулиці, я розказала йому свою історію і виплеснула той відчай, що пригнічував мене мало не до смерті.

— Дарма ви опустили руки, — сказав він, коли я замовкла. — Щоб освоїтися в Лондоні місяця геть не достатньо. Скажу вам так, міс Леллі, Лондон закритий і захищений від усіх. Це місто-фортеця, обнесене подвійним ровом й захищене заплутаним лабіринтом. І, як завжди трапляється у великих містах, умови життя тут стали надзвичайно штучними. Людині, що йде на штурм, заважає не паркан, а тонкі хитрощі, інтриги та підводні камені, що вимагають неабияких вмінь, щоб їх обійти. Ви через свою простодушність думали, що достатньо вам лиш крикнути, як ті стіни упадуть, але часи таких приголомшливих перемог уже позаду. Наберіться мужності, й дуже скоро перед вами відкриється секрет успіху.

— Сер, — мовила я, — ви, поза сумнівом, праві, але, на жаль, наразі я перебуваю на шляху до голодної смерті. Ви щось казали про секрет. Заради всіх святих, відкрийте його мені, якщо маєте до мене бодай крихту співчуття.

Він добродушно засміявся.

— У тому й полягає проблема. Ті, хто знають секрет, не можуть відкрити його іншим. Він так само несказанний, як основна заповідь масонів[42]. Однак вам вдалося проникнути у верхній шар таємниці, — він знову засміявся.

— Благаю, не смійтеся з мене, — сказала я. — Що я зробила, que sais-je[43]? Я настільки далека від усього, що не знаю навіть, що в мене буде на вечерю.

— Даруйте. Ви питаєте, що зробили? Зустріли мене. Годі запитань. Ходімо. Я бачу, ви займалися самоосвітою — це єдина освіта, яка не шкодить людині, — а я саме шукаю гувернантку для двох своїх дітей. Я вже кілька років як удівець. Мене звуть Ґреґґ. Хочу запропонувати вам цю посаду. Вас влаштовує платня у сто фунтів на рік?

У відповідь я тільки й змогла, що поворухнути губами, намагаючись подякувати, і містер Ґреґґ, простягнувши мені візитівку з адресою та банкноту на завдаток, попрощався зі мною з проханням за кілька днів йому зателефонувати.

Ось так я познайомилася з професором Ґреґґом, тож хіба можна дивуватися, що пам'ятаючи про відчай та крижаний вітер, який віяв на мене з воріт смерті, я ставилася до нього як до рідного батька? Не минуло й тижня, як я приступила до виконання своїх нових обов'язків. Професор орендував старий цегляний маєток на західній околиці Лондона, де поміж чудових галявин і садів та заспокійливого шелесту старих як світ в'язів, що гойдали гіллям над дахом будинку, розпочався новий розділ мого життя. Оскільки ви знайомі з родом занять професора, то не здивуєтеся, почувши, що його будинок був ущерть забитий книжками, а повні дивних і навіть химерних предметів шафки окупували всі можливі ніші в просторих кімнатах з нависаючими стелями. Єдине, що цікавило Ґреґґа, це нові знання, і незабаром я так само загорілася, перейнявшись його запалом до науки. Через кілька місяців я радше виковувала обов'язки його помічниці, ніж гувернантки двох його дітей, і часто ночами я сиділа за столом у тьмяному світлі лампи, поки він ходив туди-сюди перед каміном, диктуючи мені свій «Підручник з етнології». Та поміж цих тверезих і точних наукових фактів я повсякчас виловлювала щось приховане, палке бажання чогось, про що він мені не говорив. Бувало, він замовкав посеред свого монологу і віддавався фантазіям, зачарований, як мені здавалося, недосяжною перспективою небезпечних відкриттів. Нарешті роботу над підручником було завершено, і до нас почали надходити пробні примірники, які я мала за честь читати першою, а вже потім професор вносив туди остаточні правки. Його дедалі більше виснажувала робота над книжкою, поки одного дня він, весело всміхаючись, мов школяр після останнього дзвоника, вручив мені примірник своєї книжки.

— Ось, — сказав він, — я дотримав свого слова. Я обіцяв її написати, і я це зробив. Тепер я зможу насолоджуватися невідомим. Відверто кажучи, міс Леллі, я жадаю слави Колумба. Сподіваюся, ви ще побачите мене в ролі дослідника.

— Звісно, — відповіла я, — однак досліджувати залишилось не так уже й багато. Ви запізнилися на кілька сотень років.

— Думаю, ви помиляєтеся, — заперечив він. — Будьте певні, світ ще повен невідомих і незвіданих країн та континентів бозна яких величин. Ох, міс Леллі, повірте, ми живемо серед символів і таємниць, що викликають благоговіння й трепет, «але ще не виявилось, що ми будемо[44]». Життя — складна річ, і перед поглядом хірурга постають не лише