Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
——— І тобі привіт, — сухо відповіла Ніка.
Її голос мав легкий відтінок іронії, підкріплений тим, що система її навушників автоматично синхронізувала мелодію з її настроєм. Усмішка на її обличчі з'явилася, але не була щирою. Вона помітила, як Максим метушиться. Його руки ледь тремтіли. На чолі виступив ще більше піт, хоча в коридорі було прохолодно від кліматичних сенсорів.
Максим був занадто занепокоєним, щоб реагувати на її спробу пожартувати. Він лише зробив крок ближче до неї. Зітхнувши, Ніка злегка відвела погляд і, ледь помітно потираючи перенісся, спокійно відповіла:
——— Та страждає десь твій Богдан через те, що Аліна йому роги поставила. Поплаче — і прийде. Давай краще поїмо.
Її слова не викликали очікуваної реакції. Натомість Максим виглядав ще похмурішим. Він різко схопив Ніку за руку і потягнув її на вулицю.
——— Розповідай все, що знаєш, — тихо, але наполегливо сказав він.
Вже сутеніло, коли вони знайшли Богдана на одному з мостів, що височіли над мегаполісом. Міст був оповитий м’яким неоновим світлом, яке переливалося всіма кольорами, відбиваючись у воді далеко внизу. Асфальт під ногами віддавав холодом, а вітер пронизував наскрізь, несучи з собою запахи масла та електрики. Богдан стояв на краю мосту, залізши на металеві перила. Його погляд був спрямований вниз...
——— О, це правильно, — з сарказмом вигукнула Ніка, не поспішаючи підійти ближче. — Стрибай! Це точно краще, ніж з Аліною зустрічатися. Я схвалюю.
Максим, з виразом шоку й обурення на обличчі, різко обернувся до неї:
——— Що ти таке верзеш?!
Але обличчя Ніки залишалося холодним, майже байдужим. Вона мовчки підійшла ближче до перил і сіла на металевий каркас, дивлячись на Богдана.
Міст, на якому вони знаходилися, був одним із тих старих архітектурних чудовиськ, які здавалися неприродними в оточенні міста. Він тягнувся через широку ріку, що віддзеркалювала яскраві вогні неонових реклам, і був складений із важких бетонних плит, які з роками вкрилися дрібними тріщинами й рослинами, що вперто пробивалися крізь камінь. Металеві конструкції мосту були іржавими, але все ще надійними. Ліхтарі, що висіли вздовж перил, мерехтіли слабким, тьмяним світлом.
Перила були зроблені з міцної сталі, але зараз здавалися старими і потертими, з численними подряпинами й вм'ятинами. Далеко внизу, під мостом, повільно текла ріка Дніпро, вода в якій виглядала маслянисто-чорною через забруднення. Вона здавалася настільки темною й нерухомою, що виникало відчуття, ніби це було не рідке, а тверде покриття.
Металеві балки мосту скрипіли під тиском часу, додаючи до всього цього гнітючу атмосферу. Це місце, хоч і було ще частиною великого міста, наче зупинилося у часі. Тиша тут була неприродною, порушувалася лише слабким відлунням кроків Максима, коли він обережно наближався до Богдана.
Максим намагався не робити різких рухів, щоб не злякати друга. Він боявся, що будь-який невірний крок може змусити Богдана зробити щось необдумане. Його окуляри показували тривожні показники: частота пульсу Богдана стрімко падала, а це означало, що той знаходився на межі нервового зриву або крайнього відчаю.
——— Богдане, — тихо сказав він, простягаючи руку. — Ти повинен звідти злізти...
Тоді Богдан різко повернув голову до Максима. Його обличчя було напружене. Очі сповнені боротьби між безнадією та бажанням знайти вихід. Він ще раз глянув вниз, ніби обдумуючи щось, а потім, несподівано для Максима, стрибнув з перил ... але на бетонні плити біля нього.
——— Треба було в інший бік стрибати, — холодно зауважила Ніка, все ще сидячи на перилах.
На що Богдан, важко дихаючи, знизав плечима.
——— Я взагалі не збирався цього робити, — сказав він.
——— То чого ж так лякаєш, бовдуре? — різко вдарив його по голові Максим. — Притрушений якийсь!
Але в той же час на його обличчі з'явилася полегшена усмішка. Богдан тільки засміявся, хоча цей сміх був слабким і швидше нервовим. Через якийсь час він сів на бетонні плити, схопившись за голову.
——— Я не поступив, — зізнався нарешті він. — Не набрав потрібної кількості балів.
Ніка все ще продовжувала сидіти на перилах. Її постава була спокійною, але трохи відчуженою. Коли вона беземоційно підняла руку й показала вниз, у її голосі знову пролунав холодний сарказм:
——— Ще не пізно стрибнути, — мовила вона, вказуючи на ріку, що текла внизу.
Її слова пройшли крізь Максима, немов гостре лезо. Він відчув, як хвиля гніву заповнила його груди, бо чудово бачив, як боляче це ранить Богдана, як той і так на межі. Його обурення прорвалося назовні.
——— Та припини вже! — гаркнув він, різко повертаючись до Ніки. — Це взагалі не смішно! Чого ти причепилася до нього?
Ніка, яка завжди здавалася непохитною, раптом опустила очі. Її обличчя, зазвичай беземоційне, соромʼязливо почервоніло. Вона зістрибнула з перил і, відвернувшись від хлопців, поклала руки на холодні сталеві поручні. Її постава тепер видавала напругу, мовби всередині неї йшла боротьба, яку вона не хотіла показати. Ніби були почуття, які вона намагалася приховати...
Максим, бачачи цей раптовий злам у її поведінці, відчув, що його гнів поступово згасає. Він важко зітхнув, відчувши себе винуватим. Але Ніці нічого більше не сказав. Просто він сів поруч Богдана на бетонні плити.
——— Що мені тепер робити? — запитав у нього Богдан. — Як я в очі батькові подивлюся? Він же так чекав, що я піду по його шляху…
Максим знизав плечима. Він знав, що будь-які слова зараз здадуться незначними, але він не міг залишити друга сам-на-сам із цим відчаєм.
——— Можеш спробувати наступного року поступити, — запропонував він, намагаючись залишитися спокійним і раціональним. — Я взагалі збираюся займатися ремонтом дронів. Можеш приєднатися до мене. Все ж яка-ніяка, а робота.
Богдан важко зітхнув, але відповідати не поспішав. Його думки були зациклені на невдачі, на тому, як він підвів свого батька. Тиша між ними здавалася безмежною. Ніка, яка весь цей час стояла спиною до них, раптом озвалася:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вʼячеслав, Ірина Скрипник», після закриття браузера.