Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Потім, потім, не поспішайте… – мовив він, підхоплюючи мішок із пледом. – А це теж ваш?
– Наш. Однозначно.
Слідчий кивнув – мовляв, інакше й бути не могло.
– Добре. Зараз я перемовлюся з нашою співробітницею, потім обговоримо деталі. Де вона зараз?
Смагін коротко мотнув головою в бік будинку.
Гусельникова сиділа з чашкою кави за столом у кутку тераси, не відриваючись від ноутбука, до якого була підключена фотокамера.
Дроб прошаркав прямо до столу, кинув: – Савелію Максимовичу, залиште нас хвилин на п’ятнадцять віч-на-віч… Погляньте, Евеліно, що тут у нас.
Жінка знизала плечима, відставила чашку та, озброївшись пінцетом, узялася звільняти браунінг від поліетиленової плівки. Потім почаклувала: нанесла м’яким пензлем на руків’я «бебі» золотавий порошок, здула зайве й узялася за камеру. Через хвилину на моніторі висвітилися три цілком виразні відбитки.
– Непогано читаються, – низьким, хрипкуватим голосом мовила вона. – І що характерно: ті самі, що й у кабінеті.
Дроб, який уже вмостився в пластиковому кріслі, подався вперед. Кинув на стіл пакетик з гільзою та кулькою.
– Ну, Олегу Степановичу, ви ж у курсі – я не трасолог. Чітко можу сказати тільки те, що до пострілу вони становили один патрон…
– І останнє: походження плями. Оцієї.
Слідчий витрусив плед на викладену кахлями підлогу, розгорнув.
– Ну, це… – жінка потягнула носом і трохи поморщилася. – Вино червоне, напівсухе, судячи з інтенсивності забарвлення – імпортне. Не бозна-що.
– Як і припускалось, – усміхнувся Дроб.
Потім старший слідчий піднявся в кабінет, де нетерпляче походжав з кутка в куток господар.
– Сідайте, Олегу Степановичу! – похмуро мовив полковник.
– Дякую. – Дроб опустився на банкетку, обтягнуту замшею. – Я, Савелію Максимовичу, через обмеженість своїх повноважень викладу тільки факти. А ви вже самі вирішуйте, як ними розпорядитися. Про те саме мене просило й начальство. На даний момент ми маємо таку інформацію. Щодо кабінету: там зафіксовано фрагменти й відбитки кількох осіб різного ступеня збереженості…
– Це як розуміти? – підняв брову Смагін.
– Кажучи по-людськи, в тих місцях, які нас цікавили, виявлено ваші власні «пальчики». Їх більшість. Друга група – відбитки молодого чоловіка…
– То Родіон, – перебив полковник. – Син.
– Вони є на збройовій шафі в ділянці замкової шпарини, на ложі однієї з рушниць, а також на нижній поверхні кришки письмового столу – там, де ви зберігаєте ключ. Практично там само є відбитки особи жіночої статі, досить високої, років тринадцяти-п’ятнадцяти. Вони частково перекривають більшість інших. А це означає, що в неділю, у другій половині дня, ваша племінниця побувала тут, наслідивши, зокрема, і всередині збройової шафи.
Смагін мовчки слухав. На його широкому чолі, вкритому дрібним бісером поту, туго пульсувала вена.
– Є відбитки ще однієї жінки, – продовжив Дроб. – Років двадцяти п’яти. Але зброї та шухляд письмового столу вона не торкалася. Перебування вашого молодшого брата в кабінеті також поки що під сумнівом…
– Так, – важко кинув Смагін. – Отже, Марта знала…
– Що стосується факту зникнення ваших родичів, – заквапився слідчий, – це справа сімейна, внутрішня. Геннадія Івановича я поінформую.
Дроб розвів руками й підвівся з банкетки, всім виглядом показуючи, що більше ні в що втручатися не має наміру. Він уже випливав з кабінету, коли його зненацька зупинили.
– Олегу Степановичу! – Голос полковника звучав так, наче йому ледве вдається ворушити щелепами. – У мене до вас насамкінець одне прохання.
– Слухаю вас.
– Щойно побачите своє начальство, передайте від мого імені, що я прийняв рішення звернутися в прокуратуру з офіційною заявою.
– Про що? – ніби здивувався слідчий.
– Про скоєний у моєму домі злочин.
– Ви маєте на увазі…
– Так, однозначно.
– Тоді все, що стосується справи, нам доведеться забрати з собою. Зокрема й пістолет. І, гадаю, ви не відмовитеся відповісти ще на кілька питань про те, що відбувалося тут у неділю?
6
Ранок приніс сюрпризи.
Розбудив Марту сповнений подиву голос бабусі:
– Уставай скоріше, дитинко! Родіон приїхав.
– Котра година? – Марта підхопилась як ошпарена. – Ох, дідько! Скажи – нехай почекає в машині, мені треба привести себе до ладу. Хоч би вмитися.
Без сніданку під грушею, однак, не обійшлося. Усією компанією.
Родіон був натужно жвавий; Марта мовчала, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Однак устигла відзначити, що настрій у нього – капець. Свого двоюрідного брата – нібито двоюрідного, поправила себе Марта, – вона таким ще не бачила. І щоб швиденько покінчити з цією комедією, буквально через п’ять хвилин вискочила з-за столу.
– Ти вже допив чай? Ану швидше!
– Марто! – насупився дід. – Що ти собі дозволяєш? Куди тебе несе?
– Усе гаразд. Я ж бо ненадовго – у мене повно справ у місті, і…– Родіон підвівся слідом, затнувшись на півслові: двері дому з гуркотом відчинились, а наступної секунди Марта вже щодуху летіла до хвіртки.
Він порушив слово й таки зателефонував її батькам. Години півтори тому. І пообіцяв, що доправить Марту додому в повному порядку. Федоров смикнувся був їхати сам, і то негайно, але його вдалося відмовити – тільки налякає старих. З Мартою все в порядку, жива й здорова. Вона сама зателефонувала і повідомила, що заночує на дачі в діда з бабусею. Тут слухавку перехопила Олександра, і перше ж її питання було: де Валентин, що з ним?
«Я не в курсі,– відповів Родіон. – Можливо, ваша дочка знає».
Марта нетерпляче крутилася біля машини.
Родіон натиснув кнопку на пульті. Замки спрацювали, і вона відразу плюхнулася на переднє сидіння, залишивши двері зі свого боку відчиненими. Він обійшов машину й сів поруч.
– Ну? – холодно промовила Марта, втупившись просто перед собою. – Чого заявився?
– Ти чому сердишся на мене?
– Бо зі своїми проблемами я впораюся сама. Без твоєї участі.
– Не вийде. Я обіцяв твоїм батькам привезти тебе додому. Просто зараз. Скажи мені: що сталося? Де Валентин? – Родіон раптово схопив її зап’ясток і з силою стис.
– А я звідки знаю! Відпусти! – Марта відсунулася, сіла прямо, задерла підборіддя й пробубоніла, як з папірця: – Ми заблукали, акумулятор здох, висадилися на берег, посварилися й розбіглися. Я пішла лісом, вибралася на трасу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.