Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

25 глава

Ясмін

Я сиділа за стійкою, бездумно крутячись на високому стільці, намагаючись перепочити після чергового бурхливого дня. Останнім часом пекарня жила на повну — замовлення сипалися одне за одним, перетворившись на суцільний марафон із випікання. Мої руки перетворилися на кухонний комбайн — автоматично місиш, печеш, прикрашаєш, пакуєш. Більшість з них були для гендер-паті. Сині чи рожеві тістечка, бісквіти з сюрпризом... 

Кинула погляд на стелю, намагаючись відволіктися. Здавалось, що якщо побачу ще одне рожеве або синє тістечко, то мені вже буде байдуже, чиї діти святкуватимуть і який у них там гендер. Я відчувала себе зомбі, які здатні працювати лише на рефлексах — і навіть не на смак, а на вигляд крему могла здогадатися, що йде не так. Втома тихенько сиділа на моїх плечах і прошепотіла: “Може, варто було б відпочити?” Але відпочинок — це ж щось міфічне для власника маленької пекарні, правда?

Чую дзвіночки біля дверей, і автоматично обертаюся в їхній бік, тримаючись за край стільця, щоб не перекинутись. І тут, на порозі — він. І все — дихання застрягло в грудях, серце збилося на кілька зайвих ударів. Фелікс. Коли це сталося? З якого це часу він став таким… хвилюючим?

Ледь помітна усмішка, яка приховує, що він думає насправді.  Шоколадний відтінок його очей. Його погляд — впевнений, трохи загадковий і... святі кексики, привабливий.

Він мене завжди дратував, чи то вірніше сказати, ми завжди трималися на рівні між сварками й чимось іншим. І мені навіть було трохи дивно, що він не приходив останнім часом в пекарню. Здавалось, що мені бракує цих наших сутичок, де я кидала щось колюче, а він так само невимушено відповідав, змушуючи мене стискати зуби й примружувати очі, і дуже сильно хотілося взяти та розмазати глазур по його гарненькому обличчю.

Чоловік робить крок у мій бік, і я помічаю, як мимоволі глибоко вдихаю. Чудово, ще скажи, що хвилюєшся, ніби школярка. Я встигла лише криво усміхнутися, бо серце, не витримавши напруги, почало шалено битися, мовби прагнучи вистрибнути з грудей.

— Привіт, — привітався Фелікс, дивлячись мені прямо в очі.

— Привіт, — томливо видихнула я.

Що? Томливо? Серйозно, Ясмін, серйозно?

Я намагаюсь зібратися, смикаю себе за волосся і розвертаюся до нього повністю. Що ж, тримай себе в руках — він же просто Фелікс. Просто той самий Фелікс, який з'явився тут, наче герцог у власному володінні, і дивиться на мене так, ніби постійне посмикування моїх нервів є найцікавішим заняттям у його житті. Просто цей неймовірно самовпевнений, трохи нахабний, і водночас чомусь зовсім нестерпно привабливий тип. Я закусила губу, намагаючись приборкати серце.

— Пробач, що перериваю твою перерву, — з ледь помітною усмішкою промовив він, оглядаючи пекарню, ніби вона тепер належала йому.

— Ти? Перериваєш? Ніколи, — всміхаюся і удаю, ніби ось-ось розтану від радості, — просто не можу уявити своє життя без ще одного зворушливого візиту.

Він усміхається ще ширше, наче мої колючки взагалі не пробивають його панцир. Переходить ближче, і я помічаю, що його рука, здається, хоче, але не наважується доторкнутись до моєї. Мої нерви готові до втечі, але ні, не тепер. Натомість я підводжу підборіддя трохи вище.

— Я був трохи зайнятий останнім часом, — його голос звучить спокійно, але з якоюсь потаємною ноткою, від якої по шкірі проходить легкий морозець. — Але у мене є одне прохання до тебе…

Боковим зором я бачу, як Денис виходить з великою тацею кексів у руках. З його-то вмінням тримати рівновагу? Я ледь встигаю відчути зростаюче відчуття катастрофи, як він оступається, і в наступну мить все відбувається, мов у сповільненому зніманні.

— Ой! — вихоплюється в Дениса, коли таця хилиться, і десяток кексів, прикрашених до ідеальності, летять у повітря. Я навіть не встигаю видихнути, як один із них, увесь у вершках, приземляється прямо на плечі Фелікса, а інші обсипають його, мов кольорова злива. Отримав цілий набір кексів на себе — і за чиєїсь іншої, навіть не моєї, вини.

Мені плакати чи сміятися?

Я глибоко вдихнула, готуючись до того, що Фелікс вибухне від гніву.

Але ні. Чудасія. Фелікс не вибухнув, не звузив очі, не обрушив на нас усіх свій лід. Натомість він тихо і дуже повільно підняв погляд, і… усміхнувся? Желе вам у шкарпетки, він реально усміхнувся. І не просто усміхнувся — це була та м’яка, майже прихована усмішка, яка зненацька розтопила весь лід у моїй душі.

— Слухай, ти... нормально? — питаю, намагаючись приховати паніку.

Фелікс обтрушує кекс з плеча, наче це звична справа — і раптом легенько плескає Дениса по спині.

— З ким не буває, так? — каже він із такою поблажливістю.

Я мовчки дивилася на Фелікса, наче він щойно почав розмовляти якоюсь невідомою мовою. Хлопнув Дениса по спині? І сказав "З ким не буває"? Це точно він? Жодної нотки обурення, жодного кривого погляду? Мабуть, я вже дійсно настільки перевтомлена, що починаю бачити чудеса на власні очі. І, чесно кажучи, в цей момент Фелікс виглядає так розслаблено, що навіть на мить стає страшно. Це що, його так кекси надихнули?

— Феліксе, — я нарешті знаходжу голос, який, на жаль, звучить трохи охрипло від усієї цієї ситуації, — я думаю… ходімо до мене нагору. Треба… — я мимоволі усміхаюсь, намагаючись стримати легкий смішок. — Треба тебе трохи врятувати від цього… безладу.

Його очі заблищали від цікавості, але він мовчки йде за мною, і ми підіймаємось на гору. Я намагаюся не дивитися на те, як вершки ще трохи стікають по його плечах, бо ризикну вибухнути сміхом, і це буде надто вже неввічливо. Та й хто знає, чи витримаю я поблизу цього погляду, що так дивно на мене впливає останнім часом.

Завівши його в ванну кімнату, ловлю себе на тому, що думаю: може, все це виглядає трохи… дивно? Але його плечі все ще у вершках і крихтах, тож у мене немає особливого вибору.

— Роздягайся, — кажу я, зберігаючи максимально діловий тон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍