Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

з Центральними державами може спричинитись до припинення війни й заключення загального миру між усіма воюючими державами. <...> В кожному разі в українських соціал-демократів і соціал-революціонерів було тоді настільки почуття реальності, що вони не ховались за якісь абстрактно-теоретичні міркування і справу миру ставили в усій її реально-практичній необхідності»[46].

О. Севрюк (1893—1941 рр.). Суспільне надбання

Ховатись і справді не було ніякої потреби. Уся історія зі скликанням УУЗ — зайве тому підтвердження. 11 листопада на надзвичайному засіданні Малої ради законопроект про скликання УУЗ представляв Олександр Севрюк. Після короткого обговорення МР ухвалила: «право брати участь в Українських Установчих зборах» мають «громадяни Російської республіки» (!!!). І це не жарт — це протокольний запис.

Друге рішення — «рештки голосів кожного списку, на бажання виборців даної округи, можуть бути з’єднані з рештою голосів різних партій в інших округах». Третя світового значення інновація містилася у постанові Української Центральної Ради щодо затвердження Закону про вибори до Українських Установчих зборів від 11, 16 листопада — дарма що УЦР з цього приводу ніколи не збиралася.

Ще одна інновація була такою: «здати на Генеральне секретарство військових справ[47] безпосередні виконавчі заходи, потрібні, щоб технічно налагодити вибори до Українських Установчих зборів для найшвидшого їх переведення та успішного ходу». Але цим не обмежились.

Четвертий винахід українських «державотворців»: округи для виборів в Українські УЗ сформували для територій, які до складу УНР не вписали навіть III Універсалом. Це — Острогозький виборчий округ у складі Бірючанського, Богучарського, Валуйського та Острогозького повітів Воронезької губернії, Новооскільський повіт Курської губернії.

«Крім того, — читаємо в розділі першім «Закону про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки», — полишається право окремим адміністративним одиницям, зазначеним в цім Законі території, заявити <...> про своє бажання взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів — і тоді комісія прилучає їх до суміжної виборчої округи»[48]. І це п’ятий технологічний винахід організаторів виборчого ­процесу.

Та на цьому не зупинилися. Ще 28 листопада есерівська фракція провела через Малу раду (участь у цьому засіданні взяло аж 26 її членів) «майже одноголосно» ухвалене рішення про скликання в Києві на 10 грудня «наради всіх обраних від України до Всеросійських Установчих зборів депутатів». На просте питання — навіщо скликати таку нараду на 10 грудня, якщо відкриття Всеросійських Установчих зборів призначене на 28 листопада? — Севрюк відповів: тому що «скоріше наради скликати було неможливо».

Генеральну урядову лінію вирішив роз’яснити особисто голова Генсекретаріату. Уряд, як запевняв він з трибуни, — «дбатиме про організування міцної центральної власті, котра спиралася би на всі демократичні сили і могла б зміцнити здобутки революції». Це по-перше. А по-друге, вів далі Володимир Кирилович, ГС «обстоював і обстоює за Всеросійськими Установчими зборами і буде їм допомагати у творенні центральної власті» на федеративних засадах. «Всі сподівались якоїсь важної заяви, а вийшло коротко і просто. Члени Малої ради усміхаються. «Меншості» шепчуться і починають сміятись. Тихий сміх опановує всіма, в тому числі і самим Винниченком», — записано в протоколі[49].

За декілька днів, а саме 2 грудня, Винниченко, доповідаючи про візит до ГС невідомого нам «представника московських громадських кругів Філатова», сформулював уже таку засадничу думку: «Російські Установчі ні в Петрограді, ні в Москві не зберуться», а «краще їм зібратися в Курську, де можна сподіватися на поміч України, або в Нижньому Новгороді»[50], де надати цю потужну допомогу націонал-соціалістичному Києву було, напевно, набагато легше, ніж у Курську, або, наприклад, у тому самому Києві. Однак, як з’ясувалося вже за чотири дні, нікому і ні в чому провід УНР допомогти вже не міг, навіть якби й збирався. Саме того дня Винниченко пожалівся присутнім на засіданні Малої ради: петроградські побратими, яким він щиро запропонував руку й серце, «своїм чоботом хочуть роздушити український рух і затягти нас у своє гниле петербургське болото», взагалі «демагогічно, нечесно і безсовісно ведуть свою агітацію», хоча «як раніш, так і тепер ми стоїмо на ґрунті організації загальноросійської влади однорідної, соціалістичної і федеративної»[51].

УНР і право

Чи не вперше про цей зв’язок згадав генеральний секретар судових справ Ткаченко. 25 листопада на засіданні Малої ради він вніс законопроект «Про право Української Народної Республіки». Законопроект пропонував розуміти право як «всі закони російського правительства, видані до 27 жовтня, котрі не суперечать Універсалам Центральної Ради і не замінені її законодавством. Це законодавство надалі твориться Центральною Радою іменем Української Народної Республіки в повнім обсязі до сформування органу влади Російської федерації, коли мусить наступити розмежування компетенції в сфері законодавства між ним і Центральною Радою, чи тим загальноукраїнським органом, що має її замінити».

Тим самим законопроектом (а його, як випливає з протоколу, навіть присутні на засіданні члени МР в очі не бачили) «всякі інституції державного характеру, що існували до 4 листопада на Україні, лишаються надалі з їхнім діловодством і штатами, але як органи Української Народної Республіки».

Непотрібність ознайомлення членів МР з цим шедевром правової думки мотивували тим, що «законопроект було внесено на розгляд комісії законодатних внесень». Про фаховий її рівень гранично чітко висловився один з її учасників: «Працюючи в цій комісії, ми всі власне робили лише перші кроки на ґрунті парламентарного законодавства, бо, загально беручи, серед нас не було досвідчених в цьому відношенні людей. <...> есерівське представництво в тій комісії було (не хотів би нікого образити!) дуже мало відповідним, щоб не казати просто убогим; все це були переважно або дуже молоді люди, або хоч і старші, але зовсім мало знайомі навіть з елементарними основами законодавства. <...> Згодом для мене стало очевидним, що в складі комісії нема людей, які могли б претендувати на цілковиту й неспірну авторитетність своєї думки, і що справа виясняється власне в процесі дебатів, під час яких висловлюються й особи, що й дуже навіть далекі по своєму фахові від тої області, до якої відноситься даний проект»[52].

Того ж дня Закон про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР (який, певно, також пройшов «чистилище» в середо­вищі згаданої комісії) встановив: «до сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній Раді», яка, до речі, від 1 грудня ознак життя не подавала, хоч її нібито й утримували «державним коштом» [53].

4 грудня: війна

Того дня генеральні секретарі, які зібралися були на засідання уряду, «вислухали прочитану головою Генерального секретаріату декларацію «Совету народных комиссаров» про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько-більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з «контрреволюцією»[54].

Саме цей документ був ознакою початку війни між націонал-соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР