Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 28

Їжа виявилася напрочуд доречною, немов цілющий бальзам на рани. Варено-тушковані овочі з картопляним пюре, хоч і звичайна лікарська їжа, що не вирізнялася вишуканістю, були напрочуд смачними, і кожен ковток цієї простої страви нагадував мені смак життя. Моя фізична оболонка, що ледь трималася на ногах, немов виснажена мандрівниця, кайфувала від кожного шматочка, і я відчувала, як сили поступово повертаються до мого тіла, наче весняні квіти, що розквітають під теплим сонцем. Трав’яний чай з легким ароматом чебрецю злегка бадьорив, як перша весняна злива, бо наростало бажання спати, наче темна хмара, і з яким щомиті було складніше упоратися, немов з хвилею, що намагається збити мене з ніг. А ще й медичний персонал не давав розслабитися, постійно метушився довкола, як зграя невгамовних бджіл, і виконував лікарські призначення, немов вони були найважливішим у світі, нагадуючи мені про мій статус пацієнтки, а не вільної людини.

Тиск був трохи знижений, але це виявилося нормою при моєму стані, заспокоїло моє збентежене серце, а температури, як і раніше, не спостерігалося, і я відчувала, як надія на одужання зароджується в мені. А ось від уколу я вирішила відмовитися, наче від отрути, як з’ясувалося, це мало бути легке снодійне, що нагадувало б солодку пастку. Проте медсестра, чиє обличчя тепер не випромінювало такої ейфорії, наче вона перетворилася на звичайну служницю, люб’язно пішла мені на зустріч, і в її погляді, немов відблиск, промайнув відгомін вдячності, згадавши за букет троянд, який я їй віддарувала.

За вікном була пізня ніч, що нагадувала темну завісу, очі самі закривалися, немов пелюстки квітки, знесилені від довгого дня. Я зручно вмостилася на ліжку, немов пташка у затишному гнізді, засунувши руку під подушку, і намацала знайому прохолодну кулю, що нагадувала талісман. Мабуть, Емре поставив її, як оберіг, коли я ще не прийшла до тями, і коли моє тіло, немов безвольна лялька, лежало у коми. Приємна знахідка, про яку у світлі останніх насичених подій і зовсім забула, наче про давно прочитану книгу, тепер знову відволікла мене від сну, наче яскрава блискавка серед ночі. Сон, як рукою зняло, і я відчула, як моя свідомість, немов вода у бурхливій ріці, знову наповнюється думками.

Я стала міркувати над тим, чи можу я за її допомогою перенестися хоча б у сні до мого коханого мага, чиї чари невидимою ниткою зв’язували мене зі світом. Через усі ті пусті розмови з батьком та Константином, що нагадували вимучений діалог між глухими, я так і не поспілкувалася ні з мамою, моєю єдиною надією на щирість, ні з ним, з моїм рятівником. Якщо з мамою я зустрінуся завтра, у цьому я була впевнена, бо я знала, що мої сподівання на її прихід не будуть розбиті, то чи зможу побачити Емре, цього загадкового мага, що з’явився у моєму житті наче з казки? Чи дозволить батько, чи можливо, він уже розпорядився про те, щоб його до мене не пускали, і я знову залишуся наодинці зі своїми думками? З голови випало, наче камінь з гори, що батькові охоронці його схопили і навіть били, а моє серце стиснулося від тривоги, як під натиском лещат. А що як…? Мої думки, наче вихор, блукали у моїй голові, і я вже накручувала себе, наче нитку на клубок, і звинувачувала в тому, що так швидко і легко відсунула людину на другий план, ту, яка мене врятувала від смерті, і подарувала надію на життя. Чи поступив би зі мною так Емре, цей мовчазний і гордий маг, чия любов була, як тихе сяйво місяця, що не засліплює, а зігріває? Відповідь сама прийшла до мене, як відлуння моїх думок, і вона була очевидною, як сонце у небі.

Тож я взяла свою опалову кулю, цей містичний талісман, що нагадував застиглу краплю місячного сяйва, і поставила намір у сні зустрітися зі своїм Емрé, немов готувалася до сакрального ритуалу, щоб усе йому пояснити, щоб розвіяти всі тіні сумнівів, що почали затьмарювати моє серце, і відновити наш зв'язок, що нагадував крихку нитку, яка могла обірватися будь-якої миті. Промовивши подумки слова, що закарбувалися в моїй пам’яті з дитинства, наче стародавні заклинання, додала образ свого коханого, що нагадував сонячний промінь, і відчула приємну вібрацію-відгук у тілі, що нагадувала легкий дотик до невидимої сили, що з'єднувала нас.

Сон прийшов швидко, немов легкий вітерець, що переносить мене в інший вимір, і я відчула, як моє тіло занурюється в м’яку ковдру темряви, а свідомість розчиняється у мареві сновидінь. Улюблене місто Акко, що по праву належало моїй душі, і дихало життям у моїй присутності, поринуло в нічну тишу, немов зачароване сновидінням. Рівненькі мощені вулички, що виблискували під місячним світлом, акуратні квітники, що наповнювали повітря солодкими ароматами, затишні альтанки та будинки, що нагадували добрі казки, моє місто тихо поринуло у нічний сон, очікуючи на новий світанок.

Спершу я, немов привид, пішла у свій палац, у цей розкішний лабіринт спогадів, і неспішно дійшла до своїх покоїв, де ще нещодавно, немов у раю, прокидалася зі своїм коханим, де ми жартували, обіймалися, розмовляли про майбутнє і безтурботно спали, наче у безмежному океані любові. Тепер ці покої, наче застигла мить часу, перебували наче на паузі, в очікуванні своїх господарів, щоб знову подарувати їм свій затишок та комфорт, що нагадував теплий камін у холодну ніч. Я опустилася на ліжко, і мої руки доторкнулися до шовкової тканини, що ще досі випромінювала запах наших тіл після запашної трав’яної ванни, немов нагадування про минуле щастя. Чомусь вперше я відчула, що мені чогось не вистачає, наче відірвали частину моєї душі... тобто, вірніше, когось. З Емрé було гармонійно, комфортно не тільки розмовляти, а й насолоджуватися тишею. За той короткий час, що ми провели разом, здавалося, що він став часткою мого єства, як невід'ємна частина мене, і як пазлик возз'єднав різні грані моєї душі, наповнивши її цілісністю. Вперше я відчула самотність, що нагадувала тягар на моїх плечах, і мені стало якось гнітюче, незатишно, наче я втратила опору під ногами. Я вийшла зі своїх покоїв, і вирушила далі по палаці, що потонув у темряві. Кожен коридор, що був наповнений спогадами, кожна кімната, що нагадувала сцену з нашого життя, кабінет, де я проводила багато часу, усе було доволі рідним, але водночас чужим, наче належало іншій людині. Зараз приходило розуміння, що я тут не господар, а мимовільний гість, що забрів на чужу територію, і моє серце наповнилося гірким відчуттям відторгнення. З чим пов’язана така дивна зміна, я ще не розуміла, і не надала тому дивному відчуттю належної уваги, потонувши у своїх емоціях, наче в бурхливому океані.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍