Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

каміння, що летить у власний город, завжди більше, аніж кинуте у чужий. До того ж, який з мене чоловік? Так, дрібний неохайний доктор.

— Пробачте, ви могли б почекати дві хвилини? — несподівано запитала Полянська.

— Звичайно, можу й більше.

Вона вийшла, відвернулася й скурила цигарку, а потім сіла на місце.

— Ігоре Миколайовичу, ми тут з вами вже достатньо наговорили одне одному різного. Давайте, може, зупинимося?

— Проїдемо, тобто… — уточнив Цекало.

— Ні, чому ж… Є питання, які не можна проїхати, згодна. Але бувають і життєві ситуації, коли з’ясувати істину неможливо, хоч убийся. То що, краще вбитися?! Можливо, у вас багато енергії і ви ще довго пертимете напролом, не шкодуючи ні себе, ні інших лише на тій підставі, що є сили та відчуття власної правоти. А у мене вже немає цих сил! Я це кожного дня відчуваю, коли чиновники своїми ідіотськими інструкціями докучають, коли хворий помирає, коли донька не слухає! Коли чоловік додому на чотирьох приповзає! Давайте, добийте мене лише тому, що усе потрібно доводити до кінця! От просто зараз зробіть це!

Вона опустила голову на кермо, плечі її здригалися. Жахливе відчуття безвиході оволоділо Ігорем. Він не знав, за що схопитися і куди дивитися. Те, що відбувалося зараз перед ним, спричинив він сам, доклавши до цього чимало зусиль. Куди тепер подітися?

Навіть якщо вискочити з машини і втекти, воно не зникне. Навіть, якщо настане кінець світу, ця картина завжди стоятиме перед очима — жінка, доведена до краю. Та, що завжди здавалася найвродливішою, найсильнішою, найрозумнішою. Та, до якої — мов до неба. З відчаю хотілося стиснути кулаки і вдарити у передню панель. Та замість цього його рука торкнулася її голови і незграбно погладила волосся.

Вона подивилася здивовано і нічого не сказала. І тоді іншою рукою він витер її сльози, а потім обома руками прихилив до себе.

— Не плачте, будь-ласка, — насилу спромігся вимовити Ігор. — У житті більше вам слова поперек не скажу — хоч ноги об мене витріть. Тільки більше не плачте.

Мобільний на столі задзвонив, коли на плиті шкварчало, а усі думки після напруженого дня крутилися довкола вечері.

— Слухаю! Доброго дня!

— І тобі привіт! — голос закарпатського колеги був веселий і бадьорий. — Вдалося дізнатися оперативніше, аніж навіть сам думав!

— Міша? — здивувався Вадим. — А що це за номер?

— Одного нашого травматолога, якого я знайшов. Ось, поговори з ним. Іван Михайлович.

Голос незнайомого лікаря виявився привітним:

— Вадиме Борисовичу, доброго вечора!

— Доброго, — хвилюючись відповів Вадим.

— Михайло казав, що ви пацієнтку шукаєте. Чи то пак, апарат. Три дні тому в мене була. Пішла сама, своїми ногами. Апарат на столі, складений. Можете забрати.

— Чекайте, а пацієнтка — хто? — замлоїло усередині.

— Я тут згадував — Воронова Ірина. Не пам’ятаю по батькові. А може й не питав. Я ж не фіксував цього ніде. Вона не наша, казала — з Москви приїхала. Російською розмовляла. Тут, казала, тимчасово. А звернулася у зв’язку з болями. Апарат ваш вона перетримала, запалення навколо шпиць почалося. Ну, я зняв. Знімок зробив — перелом зрісся. Зміщення немає — прийміть компліменти.

— Гадаю, я їх декому передам, — пробурмотів Лужний, швидше сам до себе. — Кажете, Ірина… А яка з себе?

— Гарна, темне волосся, невеличка така, мовби вирізьблена…

— А травми є на обличчі?

— Ви знаєте, сліди збереглися. Зашито косметично, але ще видно. Ліва щока. Казала — просто впала. Я вже потім зрозумів — щось не те.

— Говорити вона вміє, — зауважив Лужний. — А ще щось можете згадати, Іване Михайловичу?

— Що ж іще… — замислився той. — Просто детектив якийсь… Ребра просила глянути — я ще кулончик помітив такий у вигляді черепахи. Пожартував — що це за, мовляв, знак Зодіаку такий. А вона — ні, це нагадування, що тихше їдеш — далі будеш, бо казала, що швидкість полюбляє. Взагалі-то номер мій попросила — раптом що не так. Я дав.

— Краще б навпаки, — пошкодував Вадим.

— Ну, молодий чоловіче, — засміявся закарпатець. — Я вже не у тім віці, щоб у таких панянок телефони випрошувати.

— А повторно не має прийти? — з надією запитав Лужний.

— Навряд чи. Усе ж добре.

— Іване Михайловичу, — вчепився до нього Вадим. — Дуже вас прошу, якщо раптом подзвонить, призначте прийом. Під будь-яким приводом. Налякайте, що гангрена може початися — усе що завгодно. Мені потрібно її побачити. Це дуже важливо.

— Звичайно, — пообіцяв той. — А знаєте що я щойно згадав? Телефонували їй якраз під час процедури. Я вже закінчив шпиці витягати. Їй говорити було незручно і вона просила зателефонувати пізніше. А там щось термінове було. Вона послухала, а потім каже — давай завтра у «Ясенях». Ресторан у нас такий. А той, з ким вона говорила — не хотів туди. Принаймні, я так зрозумів. То вона й каже — мовляв, де знайдеш мене, там і поговорим. Розмова, вочевидь, не телефонна була.

Він уявив, якби його дзвінок до друга відбувся тижнем раніше. І тоді травматолог, з яким щойно відбулася розмова, прийнявши пацієнтку, одразу б зателефонував Михайлові. А зняття апарату призначив на завтра… Не пощастило. Пташка знову випурхнула.

Вони йшли неквапом уздовж безлюдної алеї. Сутеніло. Десь збоку гула та блимала фарами вулиця. А тут нікого. Відцвітали дерева і земля під ногами була встелена білими прив’ялими квіточками. Після розжарених асфальтових вулиць особливо гостро відчувався цей вечірній запах.

— Ось і сходили на каву нарешті, — промовила Полянська. — Дякую вам. Гарне місце. Давно так не відпочивала.

— Ну, кави якраз і не вийшло, — посміхнувся Ігор. — Хто ж знав, що апарат їхній зламається.

— Нічого, — махнула рукою вона. — Завтра на роботі доп’ємо. Прийдете? Два дні канапки роблю, та не знаю, як вас запросити. Незручно. Два дні настроювалася.

— А я два дні на КЕК збирався, — зауважив Цекало. — І не підозрював, що у вас для мене канапки наготовлені. Буває.

— Ну, не тільки канапки. І цукерки. І навіть коньяк.

— Ого…

— Давайте ще трішки погуляємо, — запропонувала Полянська. — Ви маєте час? Завтра знов у цей гармидер…

— Чоловік не насварить? — обережно запитав її супутник.

— А він що, є у мене? Є військком, у якого призови, перевірки, збори та нескінченні пиятики. То ж не переймайтеся.

— Канапки хоч із чим були? — несподівано запитав Цекало.

— Останні з ікрою.

— О-о…

— Шкода було викидати — у холодильник поклала. До завтра нічого з ними не станеться. Прийдете? Десь близько четвертої.

— Завтра… — задумливо повторив Ігор. — Завтра, як ви кажете, знов рутина. Казка, оця, що зараз, скінчиться. Може й думки та бажання ваші будуть інакшими.

— Ні,