Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

ви мене не знаєте, — заперечила Полянська. — Я от вас також не знала. Того мало й не наробила дурниць.

— А кави ми все-таки вип’ємо! — несподівано вигукнув Ігор. — Чого до завтра тягти?

Вона провела довгим поглядом постать, яка швидко віддалялася у напрямку ятки, що світилася рекламою, дістала цигарку й закурила. Залишитися на кілька хвилин на самоті було не зайве — надто багато думок крутилося у голові.

Кроки, що чулися поза спиною, раптово стихли. Вона рвучко озирнулася.

— Пані, хіба можна самій гуляти? Добрий вечір!

— Тут хуліганів неміряно! У такий час, — підтримав інший. — Давайте ми вас проведемо.

Вони тримали у руках відкорковані пляшки з пивом.

— Хлопці, йдіть будь-ласка. Не бачите, що мені не до вас?

— То давайте до нас! — вигукнув перший. — Ми налаштовані познайомитися.

— І вас давайте налаштуємо. Посидимо десь, покуримо разом. Ні, не подумайте, що ми якісь… Просто бачимо — пані стоїть самотня.

Саме тієї миті, коли один з них намагався галантно взяти її за талію, повернувся Ігор з двома пластянками кави.

— Це моя пані.

— Ти хто такий, мудило?

— Тут нічого твого взагалі немає!

Обоє кинулись на нього. Не довго думаючи, Ігор хлюпнув кавою просто в обличчя того, хто здавався кремезнішим, а другого що було сили вдарив у щелепу. Ляснуло добряче, і поки один гарчав, а другий борсався у траві, намагаючись підвестися, Ігор схопив жінку за руку і потяг у напрямку людей та машин. Лише у провулку біля супермаркета нарешті віддихались. Вони стояли, дивлячись одне на одного.

— На славу погуляли, — промовила вона.

— Кава укотре не вдалася. От не щастить… — зітхнув Ігор.

— Таки не судилося нам сьогодні випити кави, — погодилась Полянська. — Доведеться завтра.

— Ні, — заперечив Ігор. — По дорозі на виїзді з міста є точка для далекобійників. Там зварять.

— Ще нам далекобійників бракувало! — злякалася вона. — А з тим нічого не буде? Кава, напевно, гарячою була?

— А не треба до чужого руки простягати, — жорстко промовив Ігор. — Це моя пані.

Вона не встигла отямитися, як опинилася в обіймах свого захисника.

— Ігоре… Миколайовичу… Ігоре… Що ви робите…

— Це моя пані, — упевнено повторив він, перериваючи поцілунком потік непотрібних слів.

У цей самий час на темній вулиці зовсім іншого міста до бровки під’їхав легковик. Водій зупинився, вимкнув двигун і посигналив фарами. Струнка, невисока на зріст жінка виринула з темряви і, накульгуючи, рушила до іномарки.

— Нічого не розумію, — знервовано промовила вона, коли зачинилися дверцята. — Це що за приколи? По-людськи не можна?

— По людськи, лялечко, треба було одразу. А тепер так. Слухай мене уважно. Ці твої хлопці київські зробили підставу, і усе накрилося в один момент.

— Яку ще підставу?!

— А що вони везли, ти знаєш? — запитав власник автівки.

— Звідки мені знати, — відхрещувалася вона. — Просили канал — я домовилась. Звідки мені знати, що їм заманеться везти?

— То ось, дорогенька, — промовив той. — Тепер каналу нашого більше не-ма-є. Завдяки твоїм хлопцям. Везли вони швидше за все наркоту, а може ще щось. Думали, що найрозумніші. А на нас через це наїхали дуже серйозні люди. І дебілів цих, коли знайдуть — їм також мало не буде. А якщо твоє ім’я спливе і шукатимуть їх через тебе — то й на твою долю вистачить.

— Та ж я… не знаю де вони! — Жанна взялася за голову.

— Сама це й казатимеш. Тільки хрін тобі повірять. А якщо їх навіть без тебе знайдуть — то тоді вже вони тебе здаватимуть.

— О, матінко рідна… — прошепотіла вона. — Що ж робити? Звідки я могла знати?! Борю, Борюсику, допоможи сховатися!

— Здуріла?! — визвірився той. — Де ж я сховаю? Подякуй, що взагалі поставив тебе до відома. Давай, красуне, залягай на дно і ні мур-мур. Поки усе не скінчиться. Зловлять когось із вас — і мені буде непереливки. Все. Розбігаймося. Бувай.

Стиснувши сумочку, вона взялася було за ручку дверцят, але злякано скрикнула і затулила рота рукою.

— Що ще? — вилаявся чоловік. — З тобою інфаркт можна зловити!

— О Господи… телефон… — промовила вона.

— Який телефон?

— Мій! Старий мій телефон, — скоромовкою заговорила Жанна, — Там усе. Їхні, мої дані, номера, адреси… І ще багато чого. О, б-блін…

— І де він? — вирячився на неї водій.

— У лікарні. Там, де я лежала. Була одна історія. Довелося сховати. Потім вони мене забрали, а телефон там і залишився.

— Ну, подруго, — похитав головою напарник. — Ти не можеш не вляпатися. Міри не знаєш! Усе б загарбала. Це серйозно. Телефон новий? На фірмі купований?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— І я там є…

Відповіді не було.

— Знаєш, що станеться, як «труба» твоя до когось потрапить? Через оператора вони знайдуть цього «щасливця» і про все дізнаються. Хріново.

— І що робити? — насилу вимовила вона.

— А можливий ще гірший варіант, — продовжував накручувати той. — Київські хлопці знають, що ти телефон загубила? Тоді зовсім жопа.

— Тобто… — затремтіла вона.

— Ну, якщо не повні лохи, то тобі їх ще більше слід боятися.

— О Боже… — плакала вона. — Борю, що робити? Поможи мені!

— Падати на дно, терміново, — повторив він. — А до цього забрати телефон. Інакше це висітиме над тобою ціле життя. Є реальні шляхи це зробити?

— Гадаю, так… — чужим голосом відповіла Жанна.

Незграбна постать у халаті та операційній піжамі постала в її уяві. А ще розуміння, що ця дивакувата і щира людина зробить для неї все.

Розділ VII

Роздовбаний ЗіС заїхав у перекошені монастирські ворота. Троє ченців, що прибирали подвір’я, покинули працювати. Вийшов помічник настоятеля. Капітан Беспалов з петлицями НКВС зіскочив з підніжки й підійшов до них, поправляючи кобуру. Озброєні гвинтівками солдати стрибали з кузова.

— Так, гражданє монахі, — почав чекіст, — вот і прішло врємя новую жизнь начінать! Кличте ігумна чи хто він там. Я ж казав, а ви не вірили. Что скажеш, прєподобний?

— На все воля Божа, — смиренно відповів чернець.

Двоє пішли за ігумном.

— Да? Все можливо… — капітан був явно у гуморі. — Але воля Божа — це щось невизначене. А от в мене у кишені наказ товариша Карачаєва про розформування вашого монастиря та організації у його приміщеннях районної лікарні. Понял?

— І на цей папір також воля Божа, — відповів той, опускаючи очі.

— Дурак ти, братєц! — засміявся Беспалов. — Ти хоч знаєш, що усім вам світить? На Сибір поїдете! Там і будеш проповідувати.

— І на це Його воля, — відповів помічник ігумна. — Напевно, заслужили ми ці випробування.

— Ладно, кінчай філософію, — скомандував капітан. — Увесь особовий склад монастиря до вантажівки! На все-про все десять хвилин! Де ваш отець