Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Кайдани, що здавалося, були міцними, розірвалися зі скреготом. Я злякано відступила назад. Серце гупало так голосно, що я майже не чула нічого, окрім цього звуку.  

— Вельзевул, — проголосив він, і вогонь у лампаді затремтів, відкинувши на стіни примарні тіні.  

Його очі, темні й глибокі, засяяли лиховісним вогнем. Він усміхнувся.  

— Один із семи князів Пекла, гріх обжерливості, до ваших послуг!  

І в цій усмішці вже не було навіть натяку на доброзичливість. Демон вклонився, витончено, навіть елегантно, опустивши голову. 

Я не могла поворухнутися. Страх здавив груди, ноги стали ватяними. Кожна клітина мого тіла волала: "Біжи!", але я стояла, немов укорінена в кам’янисту підлогу підземелля.  

— Мені потрібно подумати, — ледве чутно прошепотіла я.  

— Звісно, можеш не поспішати, — він раптом розвернувся і неквапливо повернувся на своє місце. — Я все одно нікуди звідси не дінуся. Піти я сам не зможу…  

Вельзевул сів на землю, зручно спершися спиною на холодний камінь.  

— …навіть якщо і вб’ю всіх.  

Я здригнулася.  

— Але ж тебе можуть стратити! — навіть не зрозуміла, що сказала це вголос. — Особливо тепер, коли ти назвав своє ім’я!  

Демон розсміявся. На цей раз голосно і щиро.

— Нехай спробують! — його голос став низьким, розкотистим. — Іди й прямо зараз розкажи всім, що вони впіймали самого Вельзевула. Цікаво буде подивитися на їхні злякані обличчя.  

Він театрально підняв голову, мружачи очі, ніби щось уявляв. Його обличчя на мить стало задумливим, а вогники в очах погасли, поступаючись місцем якомусь розчаруванню.  

— Мабуть, приведуть сюди самого митрополита, щоб він зайнявся екзорцизмом… 

Вельзевул розтягував слова, наче смакував їхній зміст. Потім закинув на ногу на ногу і зітхнув:

— Якщо пощастить, то, можливо, він навіть зможе відправити мене назад у Пекло. Та я повернусь. Потім. Колись.  

Скосив на мене погляд, повний ледь помітної насмішки. На мить вона навіть стала майже грайливою, майже доброю, як у людини. Втім…  

— Я завжди повертаюсь, — сказав він буденним тоном, опустивши голову й розглядаючи свої руки. 

Ніби помітивши щось цікаве на долонях, демон повільно перевернув їх, пробігся пальцями по шкірі, а тоді ліниво провів нігтем по стіні поруч. Камінь скрипнув, розсипаючи крихти.  

— Просто тому, що в Пеклі мені нудно, — додав він, видихаючи майже з полегшенням. — І я шукаю все нові й нові способи розважити себе.  

Його погляд знову став уважним, темні зіниці звузилися, а кутики губ потягнулися вгору. 

Він знову розсміявся. Тихо, приглушено, але сміх цей повільно наростав, перетворюючись на низьке гортанне гарчання. Наче відлуння, він огортав мене, проникаючи в кожну клітину тіла.  

Я не витримала. Різко розвернувшись, поспіхом вийшла з камери, навіть не обертаючись. Важкі двері клацнули, і я опинилася у вузькому коридорі, де повітря було менш гнітючим.  

Наступної ночі я не приходила до нього. Імені його також нікому не сказала. Замість цього намагалася сама знайти хоча б якусь інформацію про демона на Вельзевул. 

Вже на світанку, після кількох безсонних годин у пошуках, я нарешті переконалася, що він сказав правду. Він був одним із тих, кого просто так не позбудешся. Князі пекла зазвичай самі вирішують, коли і куди їм піти.  

Тож я повернулася. Його чорні очі зустріли мене з ледь помітною тінню насмішки.  

— Якщо я допоможу тобі звільнитися, яким чином це допоможе його світлості? — голос мій прозвучав холодніше, ніж я очікувала.  

Вельзевул зручніше вмостився на підлозі, відкинувши голову назад і роздивляючись стелю, наче роздумуючи над моїми словами.  

— Давай поглянемо на це питання під іншим кутом, — нарешті вимовив він, опускаючи голову. Його погляд, хоч і спокійний, був якимось моторошним, ніби він бачив у мені не співрозмовницю, а чергову цікавинку. — Що буде з Радимиром, якщо ти не допоможеш?  

Голос демона став трохи нижчим, м’якшим, але в ньому все ще була якась прихована загроза.  

— Він відмовляється мені підкорюватися, а сам я вийти звідси не можу. Припустимо, через день чи два, митрополит усе ж прийде сюди. — Вельзевул на мить замовк, ніби смакуючи наступні слова. — Вірогідність того, що він зможе мене перемогти, доволі мала. Спробувавши кілька разів провести обряд екзорцизму, він, імовірно, накаже сховати мене ще глибше під землю, щоб я не міг зашкодити людям.  

Я відчула, як мої пальці мимоволі стислися в кулак. Моє серце глухо вдарило в груди. У горлі пересохло. Та все ж, я продовжувала слухати.

— Через якийсь час приносити їжу моїй людині припинять. Проте я продовжу підтримувати життя в його тілі. Він схудне, ослабне, але буде жити. Хоча, можливо, трохи збожеволіє через повну ізоляцію. Врешті-решт, Радимир проведе вічність під землею, так і не побачивши більше ніколи сонце.  

Раптово Вельзевул нахилив голову, ніби щось почув. Його усмішка зникла. Очі звузилися, обличчя затверділо, а в погляді з’явилося роздратування.  

— Кажеш, це все одно краще, ніж бути носієм моєї сили? — Він видихнув різко. — Подивимося, що ти скажеш через сто років, Радимире!  

Його рука роздратовано злетіла в повітря, зробивши різкий жест.  

— Та просто спи вже, поки дорослі розмовляють!  

У ту саму мить щось змінилося. Повітря ніби стало щільнішим, важчим. Я майже фізично відчула, як воно тисне на плечі, холодом пробирається під шкіру, змушує волосся на руках піднятися дибки.  

Вельзевул перевів погляд на мене. Його очі більше не сяяли насмішкою, не мерехтіли штучним захопленням. Вони стали темними, як безодня, де не було нічого — ні світла, ні життя, ні жалю.  

— Якщо ми з ним удвох застрягнемо тут… — його голос ненадовго затих, — …то ще невідомо, кому з нас буде гірше.  

При нашій наступній зустрічі я не стала витрачати час на зайві слова і відразу перейшла до справи: