Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Мені потрібні гарантії безпеки для моєї родини і для Златогорських, — голос мій був рівним, хоча всередині мене кипів страх: перед ним, його можливою реакцією, усвідомленням того, що це може бути моєю останньою фразою перед власною смертю.

Вельзевул дивився на мене довше, ніж зазвичай, ніби оцінював щось у мені, зважував на невидимих терезах.  

— У такому разі, — сказав він нарешті, — приведи мені людину, яка добровільно погодиться стати моїм новим сосудом. Я сховаюся в її тілі, — продовжив демон, — і ви більше ніколи про мене не почуєте.  

Я завмерла. Кілька днів ходила з опущеною головою, уникаючи чужих поглядів. Кожна думка була важкою, кожне рішення здавалося неправильним.  

Чи маю я взагалі право змушувати когось страждати? Чи можу прийняти таке рішення за іншу людину? Якщо зроблю це, чи не стане це початком мого власного гріхопадіння? Чи я і так вже потраплю до пекла лише за те, що говорила з Вельзевулом?

Я ловила своє відображення у дзеркалах, у калюжах, у темних вікнах, і питала себе: ким я стану після того, як віддам когось демонові?  

Я розривалася між сумлінням і необхідністю врятувати Радимира. Все шло не так, як треба. Апогеєм всього цього став черговий обряд екзорцизму…  

Почався він, як і всі інші, з вичитуванням молитов. Із запахом ладану у повітрі. Із переконаністю людей, що цього разу вони точно впораються. Але вони не впоралися.  

Я стояла, стискаючи у пальцях край своєї сукні, і дивилася, як тіло Радимира вигинається в неприродних кутах. Я навіть чула хрускіт його кісток. Когось із присутніх вирвало від страху. А я не могла відірвати погляду.  

Радимир підвів голову, і його очі зустрілися з моїми. Тоді я почула:  

— Quaere mihi vas dignum! 

Це була латинь. Але я чомусь зрозуміла кожне слово. Вельзевул наказував: "Знайди мені гідний сосуд".  

Він злився, що я досі не виконала його умови. Я мала поквапитися. Мораль? Про неї я подумаю пізніше…