Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- А як же перстень? - запитала я, все ще не повертаючись до нього.

Віко хмикнув.

- Коли я вам її віддав, ви не були ще нареченою Ремо, і він у ту пору до вас явно охолонув. Виправте мене, якщо я помиляюся, але в очах свого батька ви не становите особливої цінності. Та й вплив пана Еттані давно вже залежить лише від прихильності пана Альмасіо, яку той виявляв в обмін на гроші і життя вашої красуні-сестри. Куплена милість завжди виявляється з гнильцею. Не думаю, що Ремо в тих умовах вважав би ганьбу, що впала на дім Еттані, достатньою підставою для оголошення війни. Хіба що вміло скористався б нею, надавши своєму заколоту рис праведної помсти... Але тоді я ще не знав, що Ремо настільки далеко зайшов, і вирішив, що ви не обійдетеся мені так уже й дорого.

Він міркував про це зі знайомою легковажністю, начебто життя моє в його очах нічого не коштувало. Я обійняла себе за плечі, намагаючись зігрітися - мене давно вже трусило в лихоманці. Віко, помітивши мій рух, тут же накрив мої плечі ковдрою і, змінивши тон, сказав зовсім іншим голосом.

- Так, зараз би я не дав вам того персня. Але зовсім не тому, що ви - наречена Ремо. Просто тоді мені здавалося, що коли ви все ж таки прийдете до мене, то кількох днів вистачить, щоб нарешті позбутися цієї мани, яка змушує мене про вас так часто думати. Я говорив собі, що мене підбурила ваша праведна неприступність, і варто тільки вам піддатися, як морок зникне. Я зможу послати вас під три чорти, більше не цікавлячись, як склалася ваша доля. Мене до нестями виснажило безглузде бажання бути з вами поруч, через яке я, як божевільний, вечір за вечором приходив до вашого вікна, наче мене тягнули сюди на мотузці. Існують тільки одні ліки від цієї напасті, про які всі знають - навіть такі цнотливі жінки, як ви. Але коли ви все ж прийшли до мене тієї ночі, стало зрозуміло, що навіть вони не діятимуть. Годе, ви мені й справді подобаєтеся, як давно вже ніхто не подобався, і я не розумію більше, що робити. Зганьбивши і викинувши вас через кілька тижнів із Мальтерана, я не вилікуюся від своєї хвороби. Ба більше, від думки, що я вас занапащу, мені хочеться ніколи вас більше не бачити, і бажання це майже тієї ж сили, що й потреба бачити вас щодня. Тому зараз я прошу вас - ніколи більше не приходьте в Мальтеранський палац, викиньте перстень і не відчиняйте більше своє вікно вночі, навіть якщо я втрачу голову і ще раз прийду до вас... Але перед тим, як я піду, дайте відповідь, все ж, на моє запитання. Я, як бачите, не побоявся сказати все чесно, хоч і виставив себе при цьому у вкрай непривабливому світлі. Тепер ваша черга бути відвертою.

Він говорив це спокійно, роздумливо, з невеликою ноткою смутку в голосі. Я, повернувшись, подивилася в його очі - у них застиг той самий вираз приреченості, що й у храмі. Серце моє пропустило удар, а потім кожен його наступний стукіт відгукувався щемливим болем. Я обійняла Віко і поцілувала в губи, ледь торкаючись. Він відсахнувся і шепнув:

- Не треба, адже вам боляче.

Я криво усміхнулася, на хвилину давши волю гірким почуттям, що вирували всередині мене, і відповіла, відсторонившись:

- Пана Ремо це не бентежило.

- Я не пан Ремо, - огризнувся Віко.

Ми довгий час сиділи нерухомо й мовчки, обійнявшись. Усе вже було сказано і жодної надії ні для мене, ні для нього не залишилося.