Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

мною, — гукнув Фінніус, — є ще двійко наших! Добрі лучники, уже приготували стріли.

Тепер Джезаль бачив їхні силуети на тлі білого неба та вигнуті обриси їхньої зброї.

— Отже, як бачите, вам не пройти далі цією дорогою!

Баяз розкинув руки.

— Можливо, ми зуміємо досягти якоїсь домовленості, що підійде нам обом! Ви тільки назвіть свою ціну і...

— Ваші гроші нам не потрібні, старий, і ця думка мене глибоко ранила! Ми вояки, а не злодії! Нам наказано розшукати певну групу людей, групу людей, що блукають серед глушини, далеко від уторованих шляхів! Старого лисого гада з немічним хлопчиськом, якогось зарозумілого дурня з Союзу, пошрамовану шльондру та схожого на мавпу північанина! Не бачили гурту, який може підійти під цей опис?

— Якщо шльондра — це я, — гукнув Дев’ятипалий, — то хто тоді північанин?

Джезаль скривився. Без жартів, тільки без жартів, але Фінніус тільки реготнув.

— Мені не казали, що ви кумедні. Мабуть, це приємна несподіванка. Принаймні доки ми вас не вб’ємо. А де ще один, га? Навігатор?

— На жаль, — пробурчав Баяз, — гадки не маю. Якщо хтось і має загинути, то це він.

— Не ображайся. Ми його згодом наздоженемо.

Тут Фінніус невимушено розсміявся, а бійці довкола нього заусміхались і торкнулися зброї.

— Тому, якщо ви зволите віддати зброю оцим хлопцям перед вами, ми можемо вас зв’язати й попрямувати назад до Дарміума ще до ночі!

— А коли ми туди прибудемо?

Фінніус весело знизав плечима.

— Це мене не обходить. Я не ставлю запитань імператорові, а ви не ставите запитань мені. Так ні з кого не здеруть шкуру живцем. Розумієш, про що я, старий?

— Тебе важко не розуміти, але Дарміум нам, на жаль, геть не по дорозі.

— Ти що, — гукнув Фінніус, — у тім’я битий?

Найближчий із бійців вийшов уперед, узявся за Баязову вуздечку.

— Годі, — прогарчав Баяз.

Джезаль відчув оте жахливе засмоктування всередині. Повітря довкола Баязових плечей затремтіло, мовби розігріте над ковальським горном. Боєць, який стояв попереду, насупився й відкрив рота, щоб заговорити. Його обличчя неначе сплюснулось, а тоді в нього розкололася голова і його раптом віднесло геть, ніби від удару величезним невидимим пальцем. Він навіть не встиг закричати.

Не встигли й ті четверо, що стояли за ним. Їхні понівечені тіла, розтрощені рештки сірого дерева, а також купу землі та каміння довкола них відірвало від землі, понесло крізь повітря та жбурнуло об кам’янисту стіну ущелини за сто кроків із таким звуком, наче то обвалився будинок.

У Джезаля відвисла щелепа. Його тіло застигло. Для цього знадобилася всього одна страхітлива мить. Секунду тому п’ятеро чоловіків стояли тут, а тепер вони лежать фаршем серед купи уламків, які ще не осіли. Десь позаду себе він почув гудіння тятиви. Крик — і чиєсь тіло впало в долину, відскочило від прямовисних скель і безвільно плюхнулося долілиць у струмок.

— Ну, поїхали! — проревів Баяз, але Джезаль міг хіба що сидіти в сідлі й мовчки дивитися.

Повітря довкола мага ще рухалося, як ніколи активно. Скелі позаду нього рябіли та крутилися, як камені на дні струмка. Старий насупився й поглянув на свої руки.

— Ні... — промимрив він і перевернув їх перед собою.

Брунатне листя на землі здіймалося в повітря та тріпотіло, як на вітрі.

— Ні, — повторив Баяз і вирячив очі.

Він затрусився всім тілом. На очах у Джезаля вільне каміння довкола них відірвалося від землі та всупереч усьому попливло вгору. Від кущів стали відламуватися гілки, від скель почали відриватися пучки трави, його плащ зашурхотів і замаяв у повітрі. Їх тягнула вгору якась невидима сила.

— Ні! — закричав Баяз, а тоді його плечі згорбилися в раптовому спазмі.

Одне дерево поруч із ним розкололося з оглушливим тріском, і в збурене повітря полетіли численні тріски. Хтось кричав, але Джезаль цього майже не чув. Його кінь став дибки, а втриматися йому забракло розуму. Він гепнувся спиною об землю, тим часом як уся долина навколо нього мерехтіла, тремтіла й вібрувала.

Баяз різко смикнув головою назад, хапаючись піднятою рукою за повітря. Повз обличчя Джезаля пролетіла каменюка завбільшки з людську голову та розбилась об брилу. В повітрі лютувала буря з уламків, шматків дерева, каменю, грунту та розтрощеного спорядження. У Джезаля від страхітливого брязкоту, тріску та виття дзвеніло у вухах. Він кинувся на землю долілиць, схрестив руки на голові та міцно заплющив очі.

Йому згадалися друзі. Вест, Джеленгорм, Каспа і навіть лейтенант Брінт. Згадалися родина й домівка, батько та брати. Згадалась Арді. Якщо йому випаде побачити їх ізнову, він буде кращою людиною. Він німими тремтливими вустами заприсягся в цьому сам собі, тим часом як неприродний вітер роздирав долину навколо нього. Він більше не буде егоїстом, більше не буде марнославним, більше не буде лінюхом. Він стане кращим другом, кращим сином, кращим коханим, якщо тільки це переживе. Якщо тільки це переживе. Якщо тільки...

Він почув власне нажахане дихання, швидке й гучне, та шум крові в голові.

Гамір припинився.

Джезаль розплющив очі. Він прибрав руки з голови, і довкола нього щедро посипалися гілки та Грунт. В ущелині повсюди осідало листя й було погано видно через задушливий пил. Дев’ятипалий стояв неподалік із порізом на лобі, з якого по його брудному обличчю стікала кров. Він повільно йшов убік, неміцно тримаючи біля ноги оголений меч. Навпроти нього хтось стояв. Один із бійців, які загородили їм шлях позаду, високий чолов’яга з копицею рудого волосся. Вони кружляли один довкола одного. Джезаль стежив за ними, стоячи на колінах, із роззявленим ротом. Він трохи підозрював, що має втрутитись, але навіть не здогадувався, як це зробити.

Рудоволосий раптом заворушився — скочив уперед і змахнув над головою мечем. Рухався він швидко, та Дев’ятипалий був швидший. Він відступив убік так, що клинок зі свистом промайнув за кілька дюймів від його обличчя, а тоді рубонув супротивника по череву, коли той наблизився до нього. Чолов’яга крекнув і зробив один чи два непевних кроки. Важкий меч Дев’ятипалого, лунко дзенькнувши, врізався йому в потилицю. Він зачепився ногою за ногу й повалився долілиць. Із широкої рани в нього на голові забулькала кров. На очах у Джезаля вона поволі розтеклася по землі довкола трупа широкою темною калюжею, що мало-помалу змішувалася з пилом і вирваним грунтом на дні долини. Жодного другого доторку. Ніяких трьох уколів.