Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

class="p1">Він помітив якесь човгання та кректання і, підвівши погляд, побачив, як Дев’ятипалий незграбно ходить туди-сюди разом з іншим бійцем, справжнім здорованем. Вони гарчали один на одного та дряпалися, борючись за ніж. Джезаль витріщився на них. Коли вони встигли?

— Заколи його! — вигукнув Дев’ятипалий, коли вони зчепилися. — Заколи його, блядь!

Джезаль застиг, стоячи на колінах і дивлячись угору. Одна його рука трималася за ефес довгої шпаги так, наче він звисав над прірвою, тримаючись за останній пучок трави, а друга безвільно повисла.

Щось стиха гупнуло. Здоровань загарчав. Із його боку стирчала стріла. Ще один звук удару. Дві стріли. З’явилася ще одна зовсім близько від них. Він поволі вислизнув із рук Дев’ятипалого й опустився на коліна, кашляючи та стогнучи. Поповз до Джезаля й поволі відкинувся назад, скривившись і якось дивно заскигливши. Упав на дорогу, а стріли залишилися стирчати, наче комиш на мілководді в озері. Він не рухався.

— Що там із тим падлюкою Фінніусом?

— Утік.

— Він ще когось приведе!

— Треба було обирати: або він, або отой хлопака.

— Він був мій!

— Звичайно. Якби ти зміг потримати його ще рік, можливо, Лютар додумався б витягнути клинок, еге ж?

Дивні голоси, зовсім йому чужі. Джезаль, хитаючись, повільно зіп’явся на ноги. У роті в нього було сухо, коліна підгинались, у вухах дзвеніло. Баяз лежав на дорозі горілиць за кілька кроків від нього, а біля нього стояв на колінах його учень. Одне око чаклун заплющив, а друге було трохи розплющене. Його повіка сіпалась, а під нею було видно вузьку смугу білого очного яблука.

— Тепер можеш її відпустити.

Джезаль опустив погляд. Він і досі міцно, так, що аж кісточки пальців побіліли, тримався за руків’я своєї шпаги. Зусиллям волі він розслабив пальці, і вони повільно розігнулися десь далеко. Від тримання за шпагу в нього нила долоня. Джезаль відчув у себе на плечі важку руку.

— Усе гаразд?

Голос Дев’ятипалого.

— Що?

— Ти постраждав?

Джезаль витріщився на себе й дурнувато перевернув руки. Брудні, але крові немає.

— Не думаю.

— Добре. Коні втекли. Хто б міг їх засудити? Якби я мав чотири ноги, то зараз би вже був на півдорозі до моря.

— Що?

— Чому б тобі їх не спіймати?

— Хто призначив тебе ватажком?

Дев’ятипалий злегка насупив важкі брови. Джезаль зрозумів, що вони стоять дуже близько один від одного та що північанин досі тримає долоню в нього на плечі. Вона там просто лежала, проте він відчував її силу крізь плащ, і вона здавалася досить сильною, щоб відкрутити йому руку. Хай буде проклятий його язик: він постійно доводить його до біди. Джезаль очікував якщо не смертельної рани в голову, то щонайменше удару в обличчя, та Дев’ятипалий лише задумливо стиснув вуста й заговорив.

— Ми з тобою дуже різні. Різні геть у всьому. Я розумію, що ти не дуже поважаєш ні таких, як я, ні мене самого, і я не дуже на тебе ображаюся. Знають мертві, у мене є недоліки, і я дещицю про них знаю. Може, ти думаєш, що ти розумний, а я дурний, і я насмілюся сказати, що ти думаєш правильно. Неодмінно є купа всього, про що ти знаєш більше, ніж я. Але якщо говорити про бої, то на світі, на жаль, мало знайдеться людей із більшим бойовим досвідом, ніж у мене. Не ображайся, та ми обидва знаємо, що ти до них не належиш. Мене ніхто не призначав ватажком, але хтось повинен цим зайнятися. — Він підступив ще ближче, з батьківською твердістю, не підбадьорливою й не загрозливою, тримаючи Джезаля за плече своєю величезною лапою. — Тебе це бентежить?

Джезаль на мить замислився. Він був не у своїй стихії, а події останніх кількох хвилин показали, наскільки він не в своїй стихії. Він опустив погляд на чоловіка, якого Дев’ятипалий убив якусь секунду тому, і побачив, як зяє розколина у нього в потилиці. Можливо, поки що буде краще, якщо він просто робитиме, як йому кажуть.

— Не бентежить, — промовив він.

— Добре! — Дев’ятипалий усміхнувся, плеснув його по плечу й відпустив. — Коней ще треба злапати, і це, гадаю, робота саме для тебе.

Джезаль кивнув і поплентався на пошуки.

Сто слів

ідбувалося щось дивне, у цьому можна було не сумніватися. Полковник Ґлокта спробував поворушити кінцівками, але, схоже, був нездатен рухатися. Сонце засліплювало йому очі.

— Ми здолали гурків? — спитав він.

— Звичайно, — відповів гаддиш Кадія, нахилившись і опинившись у полі зору Ґлокти. — Ми з Божою поміччю пустили їх під меч. Вирізали, як худобу.

Старий тубілець ізнову заходився жувати відтяту долоню, яку тримав у руках і від якої вже відгриз двійко пальців.

Ґлокта підняв руку, щоб її забрати, але на її місці не було нічого, крім скривавленої кукси: рука була відгризена на рівні зап’ястка. — Присягаюся, — забурмотів полковник, — ви їсте мою руку. Кадія всміхнувся.

— І вона надзвичайно смачна. Щиро вас вітаю.

— Надзвичайно смачна, — пробурмотів генерал Віссбрук, узяв у Кадії руку та злизав із неї смужку подертої плоті. — Це все, певно, фехтування, яким ви займалися в молоді роки.

По його усміхненому пухкому обличчю була розмазана кров. — Звичайно, фехтування, — відповів Ґлокта. — Я радий, що вам подобається.

Хоча все це здавалося дещо дивним.

— Нам справді подобається! — вигукнув Вурмс, який тримав у руках залишки Ґлоктиної стопи, наче скибку дині, та витончено їх покусував. — Ми всі в захваті! На смак — як смажена свинина! — Як добрий сир! — докинув Віссбрук.

— Як ласощі хороші! — протуркотів Кадія, сипнувши трохи солі Ґлокті на живіт.

— Як добрі гроші, — муркнув голос магістра Ейдер далеко внизу.

Ґлокта піднявся, спершись на лікті.

— Що ви тут робите?

Вона підвела погляд і широко йому всміхнулася.

— Ви забрали в мене персні. Найменше, що ви можете зробити — це дати мені щось взамін.

Її зуби крихітними кинджалами занурились углиб його правої гомілки та вигризли охайну кульку плоті. Вона спрагло сьорбнула з рани крові, швидко провівши язиком по його шкірі.

Полковник Ґлокта підняв брови.

— Звісно, ви маєте рацію. Однозначно.

Насправді це було далеко не так боляче, як можна було очікувати, але сидіти прямо було досить