Читати книгу - "Земля Санникова"

і Амнундак пошкодував, що відірвав кількох воїнів від роботи, пославши їх на пошуки чужоземців. Руїни землянки було вже розібрано, місце розчищено, й онкілони почали ставити остов із тих самих колод. Поснідавши, мандрівники з’явилися зі своїми сокирами із пропозицією зміцніти остов так, щоб землянка не завалювалася при кожному землетрусі на голови своїх мешканців. Але, на їхній подив, онкілони рішуче відмовилися від допомоги чужоземців.

— Наші предки навчили нас будувати оселі, — сказав Амнундак, — і ми жили в них спокійно цілими поколіннями. Ми не будуватимемо їх інакше. От краще зробіть, білі люди, щоб земля більше не тряслася, тоді й оселі наші не розвалюватимуться!

Жодні вмовляння не допомогли, і приклад землянки мандрівників не подіяв.

— Якби у вашій оселі жили не білі чаклуни, а онкілони, вона теж розвалилася б! — пролунав голос із юрби будівельників, які стовпилися навколо чужоземців під час переговорів.

І всі інші ствердно хитнули головами й закричали:

— Так, так! Правильно!

Довелося повернутися до своєї землянки, але обговорити стан справ тут не було можливості — жінки вже достатньо розуміли російською, і за їхньої присутності не можна було говорити вільно, бо все сказане мало стати відомим онкілонам.

Але щоб подивитися, на чий бік стануть їхні обраниці, мандрівники розповіли про свою пропозицію, про отриману відмову і її мотиви.

— Амнундак правильно розсудив! — вигукнула Аннуен.

До неї приєдналися інші. Одна Аннуїр стала на бік мандрівників і почала доводити решті на прикладі будови їхньої землянки, що нерозумно відмовлятися від допомоги розумніших людей.

— Вони не розумніші за нас із тобою, а тільки чаклуни! — невдоволено вигукнула Аннуен. — Поки вони не прийшли до нас, наші оселі ніколи не розвалювалися й земля не тряслася так. І якщо вони тільки захочуть, то земля більше не буде трястись.

Суперечка жінок уперше з початку їхнього сумісного життя набрала такого запеклого характеру й три неосвічені й забобонні суперниці Аннуїр, забувшись, почали говорити такі дурниці, що чоловіки пошкодували, що затіяли цю розмову. А втім, це мало й добрі наслідки, як ми дізнаємося далі.

Щоб угамувати жінок, Ордин покликав Аннуїр із собою збирати ягоди в лісі. Негайно ж і три інші заявили, що настав час запасати ягоди на зиму, і, захопивши кошики — циліндричні посудини з берести з кришкою, яка вставляється дуже туго й має ручку, за яку посудину можне нести, — теж вирушили в ліс, але в інший бік. Троє мандрівників залишилися самі й скористалися нагодою, щоб поговорити вільно.

— Мені здається, — сказав Горюнов, — що нам не доведеться зимувати тут. Ставлення онкілонів стає відверто ворожим.

— Так, — підтвердив Костяков, — і, якщо станеться ще щось погане, наприклад, новий землетрус, або буря, або напад вампу, нам краще піти непомітно й якнайскоріше.

— Нічого, обійдеться, товариші! — заявив Горохов. — Адже не кожен день земля трясеться. І зимувати будемо!

— Микиті тут дуже подобається, — насмішкувато сказав Костяков.

— Звичайно, подобається! Чим тут не життя? Їжі досхочу, тепло! Скоро одружимось, матимемо гарних дружин.

— Ось у чому річ!.. — сказав Горюнов і замовк.

Стало ясно, що Горохов у разі конфлікту, мабуть, стане на бік онкілонів або обере нейтральну позицію. Запала тяжка мовчанка. Скоро Горохов підвівся і вийшов із землянки.

— Я боюся, — сказав Горюнов, — що якщо нам доведеться втікати звідси спішно й потайки, Микита не захоче з нами йти та, можливо, викаже наші наміри.

— Ну що ви! Звідки ви це взяли? — здивувався Костяков. — Адже він теж чаклун, як і ми, і якщо нам стане небезпечно залишатися, то і йому теж.

— Не зовсім так. Я помітив, що онкілони, вирізняють його з-поміж нас. Шкіра в нього смаглява, тип більш близький до них, розмовляє їхньою мовою. Білим його назвати не можна, чи не так?

— Мабуть! Але все-таки він прийшов із нами, живе з нами, має ті ж блискавки й громи та інші дивні речі.

— І все-таки становище його трохи інше. Мою увагу звернув на це Ордин, а йому сказала Аннуїр. У будь-якому разі, нам не слід бути зовсім відвертими з Микитою.

— Та певно! А мені ось що здається: сьогоднішня суперечка жінок показала, що в Аннуїр ми маємо союзницю.

— Так, вона страшенно любить Ордина, і через неї ми можемо дізнатися плани онкілонів. А це буде, можливо, дуже корисно.

— Цікаво знати, у разі, якщо нам доведеться тікати, чи піде вона з нами чи ні? Один раз вона відмовилася. Пам’ятаєте, там, на гребені, коли ми дивилися на море?

— Ну, це було спочатку. А тепер вона, мабуть, піде за Ординим на край світу.

Повернення Горохова змусило припинити розмову. Горюнов і Костяков вийшли за двері, подивитися, як іде будівництво.

Виявилося, що остов уже поставлено, і жінки почали обкладати його дерном, який частково набирали з руїн, частково нарізали свіжий. До ночі рід, очевидно, вже міг улаштуватися на новосілля.

Надвечір повернулися чотири жінки, які набрали повні кошики дикої малини й чорниці.

Потім прийшов і Ордин із Аннуїр, у якої ягід було мало, а очі заплакані. Побачивши її жалюгідний збір, решта захихикала й почала розпитувати, що ж вона робила в лісі.

— Я її сварив за те, що вона сварилася з Аннуен! — заявив Ордин.

Аннуїр здивовано підвела на нього очі й почервоніла, наскільки це було можливо при її смаглявій шкірі. Аннуен, певно, була потішена й у землянці запанував мир.

Коли всі жінки в сутінках пішли доїти оленів, Ордин хотів було почати розмову про події дня, але Горюнов устиг шепнути йому, щоб він поки що втримався, показавши очима на Горохова, який сидів на своїй постелі.

Становище ускладнюється

Раптом ззовні пролунав знайомий усім протяжний крик онкілонів, повторений кілька разів, а потім загуркотів військовий барабан. Стривожені мандрівники вибігли з землянки і побачили, що онкілони зібралися коло оселі Амнундака разом із дружинами й дітьми. Сутінки й туман, який згущався, заважали бачити, що вони роблять, а зловісний гул барабана — щось чути. Вони пішли було туди, але натрапили на Аннуїр, яка бігла до них і, задихаючись, вимовила:

— Не ходіть туди, повернімось у нашу оселю, поки жінок немає. Вона побігла вперед, мандрівники за нею. Коли вони ввійшли в землянку, Аннуїр розповіла, що воїни, послані на розшуки мандрівників, побачили, що священне озеро зникло, і побачили також сліди білих людей на плитах обсохлого дна. Відбитки ніг на м’якому мулі, що вкривав плити, не могли випасти з-під уваги досвідчених слідопитів. Вони поспішили назад і сказали Амнундакові, що білі чаклуни були коло священного озера й висушили його. Із