Читати книгу - "Земля Санникова"

цього приводу й був крик, а барабан передає цю страшну звістку по стійбищах.

— Дарма ви ходили туди без онкілонів! — докірливо сказав зляканий Горохов, — тепер вони не повірять, що не ви висушили озеро.

— Що ж вони думають робити? — запитав Ордин.

— Вони самі не знають, що зробити; вони злякані. Воїни бачили також, що вся земля луснула, — відповіла Аннуїр. — Вождь уже послав за шаманом і наказав пригнати жертовного оленя.

— Значить, буде нічне моління й запитування духів! — сказав Горюнов. — І яке буде навіювання, що одержить шаман від духів, невідомо. Можливо, він скаже, що нас усіх треба принести в жертву духам, щоб умилостивити їх?

— Онкілони не приносять у жертву людей, — заявив Горохов. — Цього нам боятися нічого. Я гадаю, шаман скаже, що маємо йти якнайшвидше звідси.

— Ну, це ще не біда! Піти можна, хоч ще не час іти крізь льоди, море скресає все ширше, — сказав Горюнов.

— Так, не час, і нікуди нам іти не треба, — додав Горохов. — Я з ними поговорю, може, справа влаштується якось.

Він вийшов із землянки. Аннуїр, трохи почекавши, шмигнула слідом за ним, бо Ордин шепнув їй щось на вухо.

Користуючись відсутністю Горохова й жінок, Горюнов передав Ордину зміст денної розмови стосовно Микити, а Ордин розповів, що він справді посварив Аннуїр за те, що вона занадто гаряче встала на бік чужоземців і посварилася з рештою жінок. Він дав їй зрозуміти, що в інтересах цих чужоземців, щоб вона не сварилася зі своїм племенем, тому що від неї будуть усе приховувати; а між тим внаслідок ворожого ставлення онкілонів, яке виявилося, необхідно мати вірну людину з їхнього оточення, що могла б дізнатися своєчасно про їхні наміри й плани.

Але плакала Аннуїр не через цю догану, справедливість якої вона прекрасно зрозуміла, а через втечу чужоземців, що мала відбутися в найближчому майбутньому. Вона все ще вагалася, як їй бути в цьому разі: племінний зв’язок був ще сильним, а думка про чужу країну страшною.

— Тепер вона добре обдумає це питання, — закінчив він, — звикнеться з думкою й піде з нами. Вона мене дуже кохає, і я її теж, і розлучитися з нею мені було б дуже тяжко.

— А Горохов, так і стережися, сам залишиться тут! — додав Горюнов. — Йому це сите й спокійне життя дуже подобається.

— Ну, якщо події розвиватимуться далі так, як я передбачаю, то про спокійне життя на цій землі говорити не доводиться, — сказав Ордин.

— Що ж ви передбачаєте?

— Знаєте, де ми були з Аннуїр? Ми дійшли до наступної галявини, де знаходиться одне з озер, яке пузириться з періодом у півгодини. Ми просиділи коло нього понад годину й не бачили жодного разу підняття бульки й виходу пари.

— От воно що!

— Зіставляючи це зі зникненням священного озера й з численними тріщинами в ґрунті, легко зробити висновок, що землетрус дуже порушив підземний режим цієї улоговини. І мені стає моторошно…

— Як онкілонам! — перервав його Костяков зі сміхом. — Якщо одне озеро витекло, а інше припинило пузиритись, то нам від цього ані тепло, ані холодно. Усе інше ж лишилося.

— Зачекайте сміятися. Нам може зробитися дуже холодно, — продовжував Ордин серйозно. — Чим зумовлено чудовий теплий клімат цієї улоговини серед полярних льодів? Виключно підземним жаром, який ще виділяється з надр згаслого вулкана. Без цього тепла улоговину було б поховано доверху під масами льодів і снігів, які поступово б накопичилися.

— Ось як! — сказав Костяков, й обличчя його стало серйозним.

— Так! І землетрус, порушивши підземний режим, тобто закривши тріщини, які відводять тепло з надр, може зумовити в найближчому ж майбутньому різку зміну клімату улоговини…

— І загибель усіх тварин, рослин і людей! — перервав його Горюнов.

— Так, загибель всього живого вже протягом цієї зими. Ми знаємо, яка тепла була тут зима, що дозволяла тваринам добувати корм з-під снігу.

— Але ж головний жар дає північна частина улоговини, а не озера, що пузиряться. Там, можливо, все лишилося як і раніше?

— Щось мене беруть сумніви. Перший землетрус ми пережили саме там. Можливо, що ще не всі тріщини, які виводять киплячу воду й пару, закрилися. У такому разі зміна клімату буде не такою різкою. Але хто поручиться, що наступний землетрус не завершить цю роботу?

— Знаєте, нам необхідно ще раз відвідати долину Тисячі Димів і з’ясувати, що там сталося.

— Так, це було б корисно. Але я боюся, що Амнундак не дозволить нам.

— Чому це?

— Тому що перший землетрус стався якраз тоді, коли ми були там. Беручи до уваги забобонність онкілонів…

— Розумію. Ну, підемо потайки — однаково дружба наша зіпсована, гірше не буде.

— Але без конвою боязко. Можемо зустрітися з вампу, — заявив Костяков.

— Вони втечуть від першого ж пострілу, а від засади й уночі нас вбережуть собаки. Якщо йти порожняком, можна обернутися за два дні й ночувати коло останньої води. Дуже далеко забиратися в долину Тисячі Димів і не доведеться — одразу буде видно, чи триває виділення парів і гарячої води.

— Правильно! — вирішив Горюнов. — Завтра ж у путь і якнайраніше. Горохова знову лишімо тут і жінок, звичайно, теж.

— Ні, Аннуїр я хотів би взяти із собою.

— Навіщо? Вона обмежить нашу свободу.

— Аніскільки, ходок вона чудовий. І, крім того, якщо ми підемо одні, це викличе підозру в онкілонів, через стійбища яких нам доведеться йти. Аннуїр буде немов би нашим конвоєм.

— Баба як конвой при трьох чоловіках! — розсміявся Костяков.

— Ну, провідника, шпигуна онкілонів — як хочете! На тих стійбищах ще не знають, що в нас стосунки з Амнундаком зіпсувалися. Крім того, вона добре знає дорогу до останнього стійбища, звідки вона родом, і справді буде провідником, збереже нам час.

— Ви знову маєте рацію! Отже, вирішено: завтра на світанку в путь! І накажіть Аннуїр потихеньку приготувати нам провізії на дорогу.

— А Горохову жодного слова! Приготуймо зараз наші торбини й рушниці, поки нікого немає.

Ледве мандрівники встигли зробити це, як до землянки вбігла Аннуїр, яка аж засапалася.

— Микита багато говорив Амнундаку й воїнам, — сказала вона квапливо, — казав, що земля не буде більше трястися й тріскатися і що священне озеро повернеться назад і що все буде знову добре. Онкілони сердяться, нащо білі люди роблять це. «Ми їм усе дали: й оселі, і їжу, і молодих жінок, а вони не хочуть зробити нам добро». А жінки кричать: «Заберіть у них громи й блискавки, і нехай вони йдуть туди, звідки прийшли. Без них ми жили спокійно». І Микита знов почав говорити, а вони правлять