Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

замурдовані люди… Понадівали машкари, пов’язали гаразденько всіх та й забрали, що знайшли.

— Що ж воно за люди?

— Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали… А шкода, коли хоч, Оврама!

— От, велика шкода — жида! Однак з нас надрав…

— Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид… Нічого Бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка… Звісно, своє візьме — не грошима, так роботою… І тепер у його на пивниці трохи не всі — за одробіток… Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують…

— Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався… Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.

— Який Чіпка?

— А той… що, як навіжений, ганяє по селу…

— Ага!.. Чого ж це?

— Та каже: чи не купив би ти хліба?

— Якого хліба? — пита, роздумуючись, Грицько.

— Не знаю… Каже — хліб продати… А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі Богу, й свій ще потроху тягнеться…

— Що ж ти йому одказала?

— Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш…

— Ну, а він тобі — що?

— Каже: зайду, — та й пішов з двору.

— Гм, — мугикнув Грицько. — От, дивіться, коли не здурів парубок… З круту спився!

Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?… Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:

— Чи не час уже обідати? Ти з дороги — виморився, виголодався… пообідаєш, спочинеш…

— Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краєць у чоловіка та перехопив трохи… А тепер — немовби й теє…

Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.

— От і Чіпка йде…

Грицько собі глянув.

— Та й обірваний та обшматований який, Господи!

— Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? — дивлячись на Грицька, питає Христя.

— Ні, хай… чоловікові втретє не забиватись… Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи… а добрий був друзяка… А тепер, глянь: що з ним сталося?!.

Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.

— Та й собака ж у вас! — обізвався до неї Чіпка. — З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!

— Здорові… Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…

Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.

— Що, Грицько вернувся? — питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.

— Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть!

Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.

Йому якось і соромно стало, і страшно… Грицько привітався перший.

— Здоров, Чіпко!

— Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!

— Чим же я перемінився?

— Усім… заріс, постарів…

— От, ще вигадайте! — защебетала Христя. — Де ж таки він старий?… То він не поголився… то так воно здається…

— А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…

— Це так мене зостарила молода жінка, — сміється Грицько.

— Тільки б і старості… — усміхаючись, каже Чіпка.

— Та й ти, Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?

— Лихо, брате!.. — зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. — Кого те лихо до добра доведе?

— Що ж тобі за лихо таке?…

— Багато, Грицьку, розказувати… — ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.

Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом… Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися… На серці в його стало так люб’язно; думки його повернулися назад — і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив!.. Жив-жив!.. — наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болісно всміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися — чув він — сльози; він боявся, щоб не бризнули, — та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.

— Багато, кажу, — почав він, — розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, — не одскіпаєшся!..

— Хто ж винуватий у вашому лихові? — обізвалася, глядя на його, Христя. — Мабуть, чи не самі найбільше?…

Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

— Та трохи й сам винен, — одмовив він, задумуючись. — А то-таки й люди…

— Чим же люди винні? — сповідає Христя.

Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

— Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:

— Ось годі тобі базікати! — обізвався до неї, — готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

— Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, — з жалем признався Чіпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся