Читати книгу - "Джозеф Антон"

Щоб захистити своє демократичне право на свободу слова, йому доводиться відмовлятися від свого демократичного права на вільне волевиявлення й обрання органів влади. «Яким буде ім’я, немає значення, — сказав Стен, — але воно потрібне, і не зволікати з цим».

Коли просять відмовитися від свого імени, це не така вже й проста справа. «Мабуть, не варто називатися якимсь азійським іменем, — сказав Стен. — А раптом хтось змикитить». Отже, треба також відмовитися і від своєї раси. Тож бути йому людиною-невидимкою у масці білолицього європейця.

У його записнику була замальовка з героєм, що називався містер Мамулі. Той містер Мамулі геть поринув у сірості, навіть проклятий, така собі посередність, літературний родич пана Коґіто з твору Збіґнєва Герберта і сеньйора Паломара в Італо Кальвіно. Повне його ім’я -Аджіб Мамулі, Аджіб, як член бредфордський муніципальної ради, чиє ім’я означало «дивний». Мамулі ж означає «звичайний». Тобто він — містер Дивно Звичайний, містер Незвичайно Буденний, містер Особливо Щоденний: оксюморон, суперечність у поняттях. Він написав невеликий уривок тексту, в якому містер Мамулі мусив нести на голові велетенську перевернуту догори дриґом піраміду, з вістрям, устромленим у його лису голову, що нестерпно дошкуляло маківці.

Пан Мамулі вперше з’явився, коли він відчув, що в нього вкрали його власне ім’я або ж половину імени, коли Рушді відокремилося від Салмана й пішло штопором по заголовках, друкованих новинах, телеканалах, ставши лозунгом, закликом до демонстрацій, образливим словом або ж іще чимось, чим люди хотіли, аби воно стало. Він утратив контроль над своїм іменем, і йому захотілося одягти личину містера Мамулі. Містер Аджіб Мамулі також письменник-романіст із суперечливими іменем, як і належиться письменникові-романісту. Містер Мамулі думав про себе як про звичайну людину, проте його життя було дуже дивним. Коли він уявляв собі обличчя Мамулі, то воно завжди мало вигляд відомої Пересічної людини, створеної карикатуристом Р.К. Лаксманом у «Таймс оф Індія»: невинним, ошелешеним, лисим, зі скуйовдженими жмутиками посивілого волосся, що стриміло з-за його вух.

У «Сатанинських віршах» є героїня на ймення Мімі Мамулян, гладка артистка, одержима скуповуванням нерухомости. Містер Мамулі — це її родич або ж, радше, її антитеза, такий собі анти-Мімі, чиї негаразди — протилежність її негараздам: він навіть не мав дому, який би міг назвати своїм. І він цілком усвідомлював, що така сама доля грішного Люцифера. Отже, містер Аджіб Мамулі — ім’я диявола, на якого його перетворили інші, таке рогате метафоричне створіння, як і його Саладін Чамча, чиє демонічне перетворення пояснюється в такий спосіб: «Вони мають владу називати, а ми підпорядковуємось».

Їм не сподобалося ім’я. Мамулі, Аджіб: язик зламаєш і запам’ятати важко, а ще воно надто «азійське». Його попрохали знову подумати. Містер Мамулі віддалився, побляк і, зрештою, знайшов собі прихисток у ветхих мебльованих кімнатах, заброньованих для невикористаних ідей в уявному готелі «Каліфорнія», де й пропав.

Він пригадував улюблених письменників і намагався якось скомбінувати їхні імена. Володимир Джойс. Марсель Бекетт. Франц Штерн. Він склав цілий список таких імен, і всі вони виявилися кумедними. Тоді він придумав ще одне, не сміховинне. Написав поряд два імені Конрада і Чехова, і вийшло його ім’я на наступні одинадцять років.

«Джозеф Антон».

«Прикольно, — сказав Стен. — Ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас просто Джо?»

Відверто кажучи, він заперечував. Невдовзі відчув, що не любить таких скорочень з причин, до кінця йому не зрозумілих, однак чому Джо настільки гірше за Джозеф? Він — ні те ні се, тож обидва мали здаватися йому одна-ково фальшивими й однаково зручними. Проте «Джо» дратувало майже від самого початку. Зате офіцерам з групи захисту це односкладове ім’я здалося легшим для вимовляння й запам’ятовування, тож у громадських місцях вони не помиляться. Отже, для них він — Джо.

«Джозеф Антон». Він намагався звикнути до свого винаходу. Ціле життя вигадував імена для літературних героїв. Тепер, назвавшись іншим іменем, перетворив себе на якогось літературного героя. «Конрад Чехов» не спрацювало б. Проте «Джозеф Антон» був кимось таким, що направду міг існувати. Який уже існував.

Конрад — письменник, що писав нерідною йому мовою, творець усіляких подорожніх, заблуканих і незаблуканих, мандрівників, що прямують до незвіданої темряви, таємних агентів у світі вбивць і бомб, а також щонайменше одного безсмертного боягуза, що ховався від свого сорому; а Чехов — співець самотности й меланхолії, краси старого світу, знищеного як той вишневий сад брутальністю нового; «три сестри» Чехова вірять, що справжнє життя існує деінде й безперестанку тужать за Москвою, до якої не можуть повернутися. Тепер обидва вони стали його хресними батьками. Саме Конрад дав йому гасло, за яке він тримався, немовби за рятувальну линву, впродовж довгих наступних років. У його романі, тепер уже з неприпустимою назвою «Негр із «Нарциса», головного героя, моряка на ймення Джеймс Вейт, який під час довгої морської подорожі хворіє на туберкульоз, запитує його колега-моряк, навіщо він виходив у море, знаючи (а він мав знати) про свою тяжку недугу. «Мушу жити, допоки не вмру, хіба не так?» — відповідає Вейт. Ми всі мусимо також, думалося йому після прочитання тієї книжки, проте в його становищі речення набувало сили наказу.

«Джозефе Антоне, — сказав він самому собі, — мусиш жити, допоки не помреш».

Раніше, до фетви, йому ніколи не спадало на думку, що він може перестати писати й стати кимсь іншим, бути не письменником. Бо те, що він став письменником і переконався, що він може займатися тим, чим йому найбільше хотілося займатися, було його чи не найбільшою втіхою. Сприйняття людьми «Сатанинських віршів», принаймні на якийсь час, позбавило його тієї втіхи, однак не через страх, а з огляду на велике розчарування. Якщо хтось витрачає п’ять років свого життя, втілюючи великий і складний задум, намагаючись пригнути той задум до землі, підпорядкувати його собі, надати йому настільки гарної форми, наскільки дозволяє талант, а відтак після виходу у світ той задум сприймають у спотвореному й огидному світлі, то, може, все це й не варте таких зусиль. Якщо він досяг лишень ось такого, доклавши якнайбільше зусиль, тоді, мабуть, йому треба зайнятися чимсь іншим. Йому слід бути автобусним кондуктором, посильним, вуличним музикантом, який узимку для різноманітности вибиває чечітку в переходах метро. Всі ці професії видавалися шляхетнішими, ніж його.

Аби відігнати такі думки, він почав писати рецензії на книжки. Ще до фетви його друг Блейк Моррісон попрохав його написати для літературної сторінки газети «Обзвервері» рецензію на спогади Філіпа Рота «Факти». Він написав