Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

5, 10, 14]. Слід вважати, що найбільші пізньоскіфські городища були центрами певних племінних груп, на чолі яких стояли правителі — «сини» Скілура. Об’єднання пізніх скіфів, мабуть, утворилося внаслідок підкорення одній з племінних груп завдяки діяльності Скілура[447]. Ці події знайшли відображення в алегоричній розповіді стародавніх авторів щодо численних синів царя.

Пізньоскіфські могильники II—І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е., за винятком поодиноких комплексів, досить однорідні, хоча серед них вирізняються невеликі групи могил з дещо багатшим інвентарем і зброєю, або зовсім без речей. Загалом таких могил зовсім небагато. Це не дає підстав для висновку, що в пізньоскіфському суспільстві соціальна диференціація набула значної глибини, на відміну від свідчень курганних могильників V—IV ст. до н. е.

Пояснюється це, вірогідно, тим, що скіфи поступово осідали на землю і перетворювалися із кочовиків-скотарів на землеробів. Зміни господарського укладу спричинилися до перетворення племінних груп на територіально-сусідські землеробські общини. Як саме відбувалося це в умовах Криму, поки що не зовсім ясно.

Виходячи із загальних особливостей економічного і політичного розвитку кочовиків у період їх поступового осідання на землю, треба зазначити, що за рівнем соціального розвитку пізні скіфи Криму перебували на третьому так званому етапі кочування. Для цього етапу були характерні перехід від кочування до осілості, заняття землеробством, виникнення поселень, розвиток ремесла, поява «замків» — укріплених городищ, розташованих у стратегічно важливих місцях тощо[448]. На цьому етапі посилюється соціальна диференціація суспільства і вирізняється родова знать, яка починає експлуатувати рядове населення, а також відбувається процес повторного класоутворення на базі іншої, ніж раніше, форми власності. Усі перелічені ознаки цього етапу розвитку добре простежуються за археологічними даними у пізніх скіфів Криму.

Для пізньоскіфських могильників Криму І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. характерне сполучення місцевих тавро-скіфських елементів із західними та східними, що виявилося не тільки у запозиченні та виробництві предметів матеріальної культури, а й у безпосередньому проникненні інших етнічних груп. Поряд з грунтовими могильниками з'являються під курганні сарматські поховання, впущені в насипи попередніх часів. Це дає змогу зробити висновок, що в І ст. до н. е. у Крим проникають представники сарматських племен, які поступово осідали на землі й асимілювалися з пізніми скіфами.

Сармати Криму в цей період, мабуть, як і аорси та сіраки, були частково кочовиками, а частково займалися землеробством. Вони перебували на другому етапі кочування, для якого була характерна наявність сталих літників та зимників, а також стаціонарних могильників[449]. Осідання кочовиків на землі простежено у Передкавказзі, Нижньому Подністров'ї, Побужжі, Подунав'ї. Впускні сарматські поховання свідчать на користь того, що сармати ще не втратили традиційних норм свого поховального обряду. Це й знайшло відображення в підкурганному способі поховання.

Поява сарматських поховань у ґрунтових могильниках вказує на певні ознаки осілості сарматів у Криму, починаючи з рубежу нашої ери. Очевидно, приплив сарматського населення в Крим і поступова асиміляція ними пізніх скіфів призвели до посилення загрози Херсонесу та Боспору з боку варварів.

Політичні відносини населення Кримської Скіфії у другій половині І ст. до н. е., на жаль, погано висвітлені письмовими джерелами. Лише Аппіан повідомляє, що, спираючись на якісь військові контингенти скіфів та сарматів, Фарнак у боротьбі з Асандром захопив Феодосію [Mith., V, 120]. Відомо, що за доби Августа в Рим прибули з дружніми візитами посли бастарнів та скіфів, а також сарматських царів [RGDA, 231, 2]. Однак це повідомлення навряд чи стосується саме кримських скіфів.

Епіграфічні документи [КБН, № 39, 40] свідчать, що у період з 15/16 по 22/23 рр. н. е. боспорський цар Аспург здійснив широкомасштабну військову операцію в глиб Таврики. З цими подіями можна пов'язати укріплення оборонних мурів Неаполя Скіфського на початку І ст. н. е., а також пожежі в місті й на приміській території[450].

Після смерті Аспурга у 37/38 рр. н. е. його дружина Гіпепірія провадила незалежну політику. Про це може свідчити й знахідка в Неаполі Скіфському срібної тарілки з витісненим її ім'ям, яку дослідники вважають подарунком цариці під час переговорів із скіфами[451].

Римсько-боспорська війна 45—49 рр. н. е. втягнула у конфлікт багато племінних угруповань Північного Причорномор'я. Для придушення руху прибічників Мітридата римляни залучили до кола своїх союзників аорсів, кочів'я яких розташовувались на той час між Доном та Дніпром [Тас. Ann., XII, 15—21; Plin. NH., VI, 16]. Щоб узяти участь у воєнних діях аорси мусили подолати Перекоп та Степовий Крим[452]. Превентивний удар міг бути завданий також і Кримській Скіфії[453].

У 50—60 роках І ст. н. е. на політичну арену виходить аланський союз племен. Цілком вірогідна їхня участь у рейді в Подунав'я, де вони зіткнулися з римським військом на чолі з Т. Плавтієм Сільваном [CIL, XIV, 3608]. Можливо, саме алани в союзі зі скіфами [IOSPE, І2, 369] здійснили облогу Херсонеса, на допомогу якому прийшов все той же Т. Плавтій Сільван. Є підстави гадати, що завдяки римським військам скіфів та їхніх союзників було розбито. Проте брак античних пам'яток другої половини І — початку II ст. н. е. у Північно-Західному та Південно-Західному Криму унеможливлює висновок про те, що ці райони увійшли до складу Херсонеської держави. Навпаки, Арріан, який 134 р. плив по Понту, у своєму периплі називає Керкінітиду і Калос-Лімен містами скіфськими, тобто розташованими в Скіфії [Arr. Per., 30]. Археологічні матеріали Південно-Західного Криму свідчать, що території аж до сучасної Севастопольської бухти контролювалися скіфо-сарматським населенням.

Політичне і воєнне панування сарматів у степовій смузі Північного Причорномор'я дає можливість припускати залежність пізніх скіфів від союзів сарматських племен. Вона могла мати різний характер і на окремих історичних етапах коливатися від політичної лояльності до данницьких відносин, дуже поширених у кочовиків євразійських степів[454].

Зростання саме у II ст. н. е. в усіх без винятку пізньоскіфських могильниках кількості сарматських поховальних комплексів, а також численні знахідки речей сарматських типів, дають підставу говорити про складання нового етносу: скіфо-сарматів.

Пересування сарматських племен у другій половині І — на початку II ст. н. е. призвело до запустіння територій у Північно-Західному Криму. Боспорські царі Савромат І та Котіс II [КБН, № 32, 33] одержали над кримськими скіфами низку перемог. У військових операціях вони, ймовірно, використовували сарматські контингенти, що підтверджується дуже близькими до часу їхніх походів похованнями аланських (?) воїнів на Неаполі та околицях.

Ускладнення обстановки, викликане активністю скіфо-сарматських племен в середині II ст. н. е. примусило Рим