Читати книгу - "Син"

скрізь, куди б не пішов. Добре, що хоч до себе більше не кличе (одного разу було таке, що привид простягнув до мене руки, наче хотів обійняти). Я розрядив усі свої пістолети. Відчуваю, що несила навіть гніватися на батька й на примару Педро. Навідав могили матері, Еверетта й Піта. Мій син загинув від укусу гадюки — здавалося б, немає причин звинувачувати полковника, та я нічого не можу із собою вдіяти.

Звісно ж, мій батько відчуває, що зі мною щось негаразд, однак не знає, що саме. Іноді він заходить до вітальні, де я сиджу з книжкою, та зупиняється біля мене. А я — ні пари з вуст. І він, постоявши ще трохи, човгає собі далі.

Педро був розумною людиною й тому не міг не здогадуватися про те, що мало статися з ним. Голос полковника, що звучить у моїх вухах, постійно мені про це нагадує. І ще він каже: мовляв, Педро, поріднившись із негідниками, прирік себе на це — тож і ми не мали вибору. Мій батько чомусь упевнений у тому, що вибору взагалі не існує, і саме на цьому побудовані всі його життєві переконання.

Думки про власне боягузтво, яке я проявив у далекій давнині, також не дають мені спокою. Що було б, якби я одружився з Марією, у яку свого часу закохався, а не з моєю «ідеальною парою» — Саллі? Уже ніхто ніколи не дізнається. Саллі було тридцять два роки — і вона була двічі заручена, однак обидва рази до весілля так і не дійшло, — коли нас із нею звели, наче породистих бичка й телицю. Вона обожнювала міське життя, і тому ранчо з першого ж дня стало для неї в’язницею. Але її батько та полковник не залишили їй вибору: що вдієш — якщо ти народилася жінкою, то, як не крути, змушена підкорятися «сильній половині людства». «Ах, якою ж самотньою я була до того дня, коли вперше зустріла Пітера!» — театрально зітхаючи, промовляла Саллі, коли їй доводилося комусь розповідати про те, як і де ми з нею познайомилися. Може, я й перебільшую, адже наші перші кілька років ми прожили досить щасливо й спокійно. Але ж потім — коли вона остаточно переконалася в тому, що переїжджати до міста я не збираюся, — почалося оте нескінченне бурчання: мовляв, такі заможні родини, як Мак-Каллоу, зазвичай мають по кілька будинків, а не лише якесь там задрипане ранчо. А я завжди відповідав на це, що ми, виходить, не вписуємося в категорію «звичайних заможних родин».

Бувають такі моменти, коли батьків голос, що сидить у моїй голові, наполегливо нашіптує мені: мовляв, у Ґленна стріляв Хосе або Чіко, а може — і сам Педро (хоча це вже цілковита маячня). Але ж я пам’ятаю, як усе було насправді: п’ятеро чи шестеро вершників на тому березі річки, які ховалися за кущами. Було темно, і тому я навіть не можу напевне сказати, чи то взагалі були мексиканці.

Позицію я тоді займав найвигіднішу — у тилу, на височині. І якби я краще прицілювався або ж стріляв, стоячи на землі, а не сидячи верхи… Але ж я не хотів нікого вбивати й тому навмисне стріляв поверх голів, щоб лишень їх налякати. Річка в тому місці розливається широко, отже стріляти доводилося з такої відстані, що влучити в ціль було дуже важко, чим я й скористався. Адже стріляю я досить добре, щоб — якби тільки я цього хотів! — спромогтися-таки вцілити в того, хто за якусь мить влучив у мого сина. І тоді та кривава каша не заварилася б — принаймні тієї ночі.

Я завжди відчував непереборну симпатію до мексиканців. Бажання підтримувати й захищати їх закладене в мені природою — так само, як майже в усіх інших білих людях закладене ставлення до них як до нижчих істот, скажімо койотів. А що я отримую натомість? Лише зневагу. Здавалося б, у мене з мексиканцями дуже багато спільного: і я, і вони все життя прожили, потерпаючи від чийогось зверхнього ставлення. Але вони, певно, вміють поважати лише тих, хто погрожує їм рушницею. І сприймають нормально лише стару, як цей світ, схему стосунків патрон — пеон, тому й дивляться на білого, який симпатизує їм, як на жалюгідного боягуза.

Мій батько теж завжди вважав мене таким. А я ніколи не розумів його — людину, ніскілечки не обтяжену міркуваннями про мораль та докорами сумління. Людину, у якої, наче у тварини, залишилися тільки інстинкти. Зараз він, найімовірніше, спокійнісінько собі хропе, не переймаючись роздумами про те, який це жах — не бачити різниці між убитою людиною та шматком яловичини.

Щойно я засну, як знову бачу мертвих мексиканців — Педро та його вакуерос. Вони лежать, наче якась купа дров, на подвір’ї: очі — розплющені, роти — широко розтулені. А над ними — хмари мух… Іноді я бачу мертвого Педро в його спальні: поруч із ним — мертва дружина; мертва донька — на підлозі біля ліжка. Чи встиг він побачити, як вони вмирали? Чи впізнав у їхніх убивцях людей, яких вважав своїми друзями?

17 вересня 1913 року

Саллі тепер спить в окремій кімнаті. Ми з нею по черзі їздимо до лікарні: навідуємо Ґленна. Пілкінґтон не може навіть діагноз чітко сформулювати, а наші вакуерос кажуть, що тут без чиїхось злих чар не обійшлося.

Сьогодні за вечерею Саллі спитала мого батька:

— Полковнику, а яку премію ви свого часу призначили за шкуру вбитого вовка?

— Десять доларів, — відказав він. — І за шкуру пантери — стільки само.

— А якщо б за вбитого мексиканця? Скільки, на вашу думку, було б?..

— Припини! — не витримавши, урвав я її мову.

— Чого це ти? — безневинно поглянула на мене Саллі. — Я-бо просто запитую.

— Гадаю, що це було не дуже доречне запитання, — озвався Чарлз.

— Чому це? — здивувалася жінка. — Ти вважаєш, що десять доларів за голову мексиканця — це надто багато? Чи навпаки?

— Просто припинімо цю розмову, — сказав я. — Раз і назавжди.

— Щось я не розумію, у чому причина такої бурхливої реакції з твого боку, Пітере, — з таким же безневинним обличчям промовила вона, а тоді обвела поглядом усіх присутніх. — Може, хтось мені пояснить, що це з ним таке?

— Піт просто дивиться на речі трохи інакше, — після довгої паузи озвався полковник. — Тож, я думаю, тобі краще облишити його.

Саллі мовчки підвелася й пішла зі своєю тарілкою на кухню, «нагородивши»