Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

в її свідомості, ось чому вона жонглювала ними – то підкидала в повітря, то ловила: адже вона знала, що скоро вони все одно розіб’ються. На повітряній кулі можна літати, поки та не опуститься, але до неї не можна причепити будинки. А коли вона опуститься, то це вже не повітряна куля, а мертвий шматок матеріалу.

Несподівано вона зустріла віконта де Пестре. Він був здивований її виглядом.

– Виглядаєте на дуже щасливу! Ви закохалися?

– Авжеж. У сукні.

– Дуже розсудливо! – сказав Пестре. – Любов без страху й ускладнень!

– Такого не буває.

– Чому ні? Це частина єдиної любові, яка має сенс: любові до себе самого.

Ліліан розсміялася.

– І цю любов ви називаєте любов’ю без страху й ускладнень? Цікаво – ви із заліза чи з губки?

– Ані одне, ані друге. Я нащадок XVIII сторіччя і ділю долю всіх пізніх нащадків: постійно натрапляю на брак розуміння. Вип’єте зі мною кави на терасі? Або якогось коктейлю?

– Кави.

Вони зайняли столик у пізньому пополудневому сонці.

– Сидіти на сонці – майже те саме, що говорити про любов. Ви все ще живете в тому маленькому готелику на березі Сени?

– Мабуть, так. Іноді я сама починаю сумніватися в цьому. Вранці, коли я відчиняю вікно, мені часто здається, що я спала у вуличному гармидері посеред площі Опери. А вночі інколи здається, що я пливу Сеною вниз – у якомусь тихому човні або пливу на спині з широко розплющеними очима, мовби поза собою, а водночас цілковито в собі самій.

– Які у вас чудні думки.

– Навпаки. Я не маю майже жодних. Інколи сни, але теж небагато.

– Не маєте в них потреби?

– Ні, – сказала Ліліан. – Справді не маю в них потреби.

– Тоді ми схожі. Я також їх не потребую.

Офіціант приніс шеррі для Пестре й горнятко кави для Ліліан. Пестре поглянув несхвально на каву.

– Щось таке краще пити після їжі, – пояснив він. – Не бажаєте якогось аперитиву?

– Ні. Котра година?

– П’ята, – відказав здивований Пестре. – Ви п’єте за годинником?

– Тільки сьогодні. – Ліліан кивнула на старшого офіціанта. – Ви вже щось чули, месьє Ламбер?

– Звичайно! Передають із Рима! Уже кілька годин! Уся Італія біля радіоприймачів або на вулицях, – сказав з ентузіазмом офіціант. – У найближчі хвилині повинні випустити важкі авта. Месьє Клерфе їде разом з месьє Торріані. Не змінюються: Клерфе провадить, Торріані супроводжує його як механік. То перегони в спортивному класі. Принести радіо? У мене тут є.

– Так, принесіть, будь ласка.

– Клерфе в Римі? – запитав Пестре.

– Ні. У Брешії.

– Я не знаюся на перегонах. Що це за перегони?

– Перегони Тисячі Миль з Брешії через усю Італію і знову до Брешії.

Офіціант повернувся з транзистором. Він був фанатичним шанувальником автоперегонів і стежив за ними вже багато годин.

– Їх випускають у кількахвилинних проміжках, – пояснив він. – Найшвидші авта в кінці. Це – перегони тільки за секундоміром. Зараз буде передача з Мілана. О п’ятій вони передають останні вісті.

Він покрутив кружальця. Радіо почало скрекотати. За хвилю озвався Мілан з політичними новинами, але прочитаними так швидко, мовби диктор не міг дочекатися, коли прийде черга на спортивні вісті. «А тепер ми передамо трансляцію з Брешії, – продовжив він зміненим, схвильованим голосом. – Частина учасників змагання вирушила вже на трасу. На ринку люди стоять так тісно, що ледве можуть рухатися». Приймач тріщав і хрипів. Потім у гомоні голосів пролунав виразно рик двигуна, який відразу ж і стих.

– Знову якийсь від’їхав, – шепнув пожвавлено месьє Ламбер. – Мабуть, «альфа».

На терасі запала тиша. Зацікавлені відвідувачі підійшли ближче або обернулися від своїх столиків.

– Хто провадить?

– Зарано щось сказати, – пояснив офіціант авторитетним тоном. – Швидкі авта стартують лише тепер.

– Скільки авт бере участь у перегонах? – запитав Пестре.

– Майже п’ятсот.

– О Господи! – озвався хтось. – А як довго їхатимуть?

– Понад тисячу шістсот кілометрів, пане. При доброму середньому показнику 15–16 годин. Може, навіть менше. Але в Італії дощить. Над Брешією шаленіє буря.

Трансляція добігла кінця. Офіціант відніс приймач усередину. Ліліан відкинулася на спинку стільця. Вона бачила перед собою літнє кафе, освітлене тихим золотистим післяполудневим сонцем, чула легке подзвонювання крижинок у келихах і стукіт порцелянових тарілочок, які відвідувачі клали на купку, щоб показати, скільки вина вони випили, – і в той же час перед очима Ліліан стояла зовсім інша картина, безбарвна і прозора, як молюски у воді, так що за нею можна було розрізнити стільці та столи кафе, і одночасно дуже ясна й виразна. Ліліан бачила сіру Ринкову площу в Брешії, чула безликий шум, примари авт пролітали одне за одним, а в кожному – дві маленькі іскорки життя, які не хотіли нічого іншого, тільки ризикувати собою.

– У Брешії падає дощ, – сказала. – Де, власне, лежить та Брешія?

– Між Міланом і Вероною, – відказав Пестре. – Повечеряєте сьогодні зі мною?

Усюди клаптями звисали гірлянди, обірвані дощем. Мокрі полотнища прапорів з шумом вдарялися об щогли. Буря шаленіла, можна було подумати, що й у хмарах мчать одне за одним невидимі авта. Штучні громи чергувалися з натуральними, на рик авта відповідав згори блиск і гуркіт грому.

– Ще п’ять хвилин, – сказав Торріані.

Клерфе сидів за кермом. Не був надто напруженим. Знав, що не має шансів, але в перегонах завжди траплялися несподіванки, а в довгих перегонах велику роль відігравав випадок.

Думав про Ліліан і про «Тарґа Флоріо». Тоді забув про неї і її ненавидів, бо під час перегонів раптом подумав про неї знову й тому не міг зосередитися. Перегони були важливішими, ніж вона. Тепер було інакше. Він не був уже певний і думав про неї, але не розумів, що це залежить тільки від його волі. Дідько зна, чи є ще вона в Парижі. Вранці він розмовляв з нею по телефону, але в пануючому тепер шумі ранок здавався нескінченно віддаленим.

– Ти вислав телеграму до Ліліан?

– Так, – відказав Торріані. – Ще дві хвилини.

Клерфе кивнув. Авто виїхало повільно з Ринку й зупинилося. Перед ними нікого вже не було. Тепер увесь день, що залишився, і частину ночі найважливішою людиною на світі стане для них суддя з секундоміром у руках. «Так мало бути, – подумав Клерфе. – А вийшло не так. Надто багато я думаю про Ліліан. Краще б я посадив за кермо Торріані, але тепер уже запізно».

– Двадцять секунд, – сказав Торріані.

– Слава Богу! Рушай до дідька!

Стартер змахнув прапорцем і авто блискавично рвонуло з місця. Пролунали вигуки юрби.

– Стартував Клерфе, – оголосив диктор, – Торріані їде механіком.

Ліліан повернулася до готелю. Відчувала,