Читати книгу - "Казки народів світу"

чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.

Але не слухає її царевич, любить свою дружину та заступається за неї. І ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня і поїхав. Залишилась дружина сама із свекрухою. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дитину й надвір за ворота викинула, а натомість щеня поклала. Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.

Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:

— А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дитина в неї не як у людей. Скажи своїм міністрам, хай засудять її до страти. Навіщо вона тобі така здалася?

Але царевич не послухав її. Та недовго він був удома, треба було йому їхати назад до війська. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекруха так само викинула його надвір за ворота, а натомість підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:

— І навіщо вона тобі така здалася? Ти тільки натякни своїм міністрам, вони її миттю на шибеницю пошлють.

Але царевич не послухав її. Проте не довго він залишався вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І знову сталось те саме: коли народилася третя дитина, свекруха викинула її надвір за ворота і підклала щеня.

Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу.

Відслужив царевич у війську й повернувся вже назовсім додому. Хотів дітям про свою службу у війську розповісти, а дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить. І відвести душу в розмові з дружиною не можна — мовчить дружина. Охопив царевича сум, і він махнув на все рукою: мовляв, робіть собі, що хочете. Тоді мати-цариця хутчіше міністрів скликала, а ті, недовго радячись, порішили стратити царевичеву дружину.

I повели її на шибеницю. У неї сльози котяться по щоках, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає. І царевич гірко плаче, та нічого вдіяти не може, бо так міністри постановили.

Уже близько до шибениці підходять, аж бачать: удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає — то мчить вершник на білому коні. За ним — другий, третій… Дев’ять вершників мчать. Уже й чути, як перший гукає здалеку:

— Постривайте, не вішайте!

Ті поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У перших трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукує:

— Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев’ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся!

І віддав їй дитину.

Але вона мовчить.

Під’їхав другий, гукає:

— Говори, сестро, — і простягає їй другу дитину, — сьогодні дев’ять років минуло, ти нас врятувала, говори!

Третій гукає:

— Сестро, говори! — і віддає їй третю дитину.

Але вона — ані слова, усе боїться, щоб чогось поганого з братами не сталося. А брати один за одним під’їжджають і просять її, щоб вона все розповіла царевичеві. Примчав і дев’ятий брат, гукнув до неї:

— Говори, сестро! Сьогодні день нашої волі, минуло рівно дев’ять років. Ми всі врятовані. Розказуй усе, як було!

Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізвалася.

— Чоловіче, мій любий, — каже вона до царевича, — це мої сини, яких свекруха надвір повикидала, а вовки, брати мої, до лісу їх забрали, вигодували там і сьогодні ось привезли мені.

Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, підбіг до своєї дружини, обняв її, цілує, синів маленьких на руки взяв, з братами її привітався. А матері-цариці звелів передати, що більше не хоче з нею разом жити.

Збудував царевич собі новий палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною вродливою й трьома чудовими синами. А дев’ять братів попрощалися з ними, подякували сестрі за порятунок і поїхали до своєї матері, удовиці вбогої, щоб їй була поміч на старість.

ДВАНАДЦЯТЬ ПРИНЦЕС

Чеська народна казка

В одному селі жив собі селянин Матєй. І хоч було в нього чимале господарство, та Матєй геть-чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року була страшна посуха; другого — увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім трапилась пожежа, і в Матєя згоріло все обійстя із стодолою та хлівом.

Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матєй щастя: прибувало їх щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.

Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матєй попросив помочі у замку, та замковий управитель за щось гнівався на нього і тому виставив його за браму. Тоді вирішив Матєй сходити до короля і попросити в нього милості. Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матєй був у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої.

Матєй упав перед королем навколішки і мовив:

— Ясний королю, маю я дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!

— Чому ж вони не працюють? — спитав король.

— Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали, та не знаходимо роботи!

— А в тебе їх справді дванадцятеро? — спитав король.

— Атож, ваша милість, повна хата, — мовив селянин.

Король дав йому гаман з дукатами і сказав:

— Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я їм роботу знайду!

Матєй уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матєй із замку, наче йому п’яти припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім’ї на прожиток.

Радий повернувся Матєй додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші та й сів радитися з жінкою. Купили вони кожному синові одежину і черевики та й вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки найменший, якого звали Вітеком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотепніший і найжвавіший.

Король ласкаво зустрів братів