Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

сама більше нічого не знаю, даруйте… Живі – і то добре.

Дійсно: і то…

Цілий день Ігор Юрійович жив цією новиною: значить, правда, значить, живі і в полоні, а якщо є можливість передавати інформацію, значить, не все так погано. Тепер можна й звертатися до полковника Рубана. Не думав Ігор Юрійович Семенов, син Героя Радянського Союзу, старшого лейтенанта Юрія Петровича Семенова, який бив німецьких нацистів, що доживе до такого дня, коли його сина, лейтенанта Юрія Ігорьовича Семенова, доведеться виручати з полону російських окупантів.

О першій годині ночі Семенових підняв на ноги телефонний дзвінок:

– Вибачте, не хвилюйтеся, це батько Андрія, Юриного друга.

– Так, так! Все нормально. Що сталося?!

– Дзвонив малий! Нічого не сказав, лише: «Все нормально, тату!»

– Чому ж Юра не подзвонив?

– Не знаю. Може, немає можливості.

– Дякую. Добраніч, – тривожно поглянули з дружиною одне на одного, шукаючи руки, а в руках – підтримки від гірких припущень.

І тут же подзвонив син:

– Мама, я живий, у полоні. Не хвилюйтеся: тут годують нормально, не б’ють. Поповни обов’язково рахунок на цей номер, обов’язково! Бувай! – говорив швидко, пошепки, але батькам здалося, що він кричав, що його голос чує зараз весь будинок, вся вулиця, все місто.

– Господь почув! – сказала Раїса.

Ігор Юрійович не заперечував.

Після цього дзвінка вони не мали можливості спілкуватися з сином близько місяця. Офіцера, з телефону якого дзвонили хлопці, кудись перевели або розстріляли, або обміняли – чутки ходили різні, і все це не здавалося неможливим. Таріелович, який потрапив до полону трохи раніше, ще до «Іловайського котла», і тому вважався старожилом, та й був там старшим за званням – полковником-танкістом, продовжував їх опікати, так само як і інших молодих офіцерів, відправляючи їх «поближче до Бога», як він висловлювався – на шосту полицю. Так тут, угорі, опинився і той хлопчина із Західної України, над яким знущалися козачки. Петро володів двома безперечними чеснотами: по-перше, він умів вирізати з дерева заточеною ложкою все, що завгодно, а по-друге, в Донецьку у нього жила рідна тітка, яка вирізнялася вельми пробивним характером. Перше, що створив Петро – розп’яття, яке вони поставили в куточку і тихенько вечорами молилися, повторюючи один за одним ті нечисленні молитви, які знали. Пізніше тітка принесла Новий Заповіт, і вони його читали тихенько вголос – молитви заспокоювали, а страждання, які зазнавали мученики і сам Ісус за віру, додавали сил і упевненості. Найголовніше, що жило в цих молодих хлопцях і що часто зникало в людях старшого віку – це усвідомлення безумовної правоти своєї справи. На допити їх уже не викликали, бити після першого вересня припинили – казали, що Стрілков-Гіркін видав указ про належне поводження з військовополоненими, так що цілий день вони гортали жіночі журнали, яких тут валялося сила-силенна і жартували, що після звільнення з армії запросто можуть тепер стати продавцями-експертами якої-небудь мережі типу «Мері Кей». Мало-помалу Петрова тітка змогла навести мости в керівництві «денеер», знайти мотузочки, за які могла посмикати: де за допомогою знайомств, де за допомогою невеликих грошей, і хлопцям дозволили передачі. Спочатку передавала лише тітка, а потім, через два місяці, прийшла перша передача з дому:

– Мамо, – сяяв Юра по телефону, – ти не уявляєш, яка це радість: почистити зуби, одягнути чисті труси, випити каву з бутербродом. Так мало потрібно людині!

– Головне – вірити, синку! Головне – вірити!

Ці тижні Семенови поставили на пошуки можливостей звільнення. Звернулися до СБУ, але там відповіли чесно: шансів немає, не в наших силах; у військовій частині казали, що роблять все можливе, але… Полковник Рубан на повторне прохання відповів: мовляв, так, добре, бачив список, там є ваш син, значить, займатимемося. Але порядок звільнення з полону такий: спочатку – поранені, потім – солдати, і тільки потім – офіцери.

– Та вони ж – діти! – закричала Раїса.

– Вони – офіцери! – відрубав Рубан і закінчив розмову.

Дуже конкретний мужик, не підступитися.

У відчаї Раїса сходила навіть у редакцію міської газети, яка співпрацювала з волонтерами і багато писала про війну, – раптом допоможуть, раптом когось знають, раптом – знову диво? «Наш старший син – теж військовий, зв’язківець, служить у Миргороді. За нього ми спокійні, а цей же – зовсім хлопчисько! Може, є які-небудь виходи у волонтерів, у журналістів на Донецьк?» Головний редактор порадив написати і зареєструвати заяву в СБУ і дав номер телефону місцевого фонду, що співпрацює з Рубаном.

– Ми вже дзвонили Рубану. Він сказав – чекати.

– Сходіть все ж таки сюди. Рубан далеко, в Дніпрі, а ці – наші, може, щось порадять. Будь-яка можливість…

Фонд розташовувався в напівпідвальному невеличкому приміщенні на околиці міста: темний коридор завалений величезними пакунками з речами, жодної солідності чи офіційності. Все простіше і ближче, але й тут теж попросили написати офіційну заяву, заповнити анкету. Раїса запитала, може, фонду потрібна допомога?

– Не відмовимося, – відповів керівник, ще молодий високий худий чоловік із серйозним обличчям і сумними очима. – Допомога завжди згодиться. Потрібні зимові речі, взуття.

На заводі гуманітарку зібрали швидко. Новина про те, що Раїса Семенова, чий син у полоні, шукає для полонених і поранених солдатів речі, прокотилася по цехах, як снігова куля, і буквально за півтора тижні набрали чимало мішків.

Зібране до Дніпропетровська Ігор Юрійович везти викликався сам, на своїй машині. Сподівався зустріти там Рубана, ще раз переговорити: а раптом, може, таки допоможе? У фонді ідею підтримали. Власне, так і сталося: коли машину розвантажували, у двір вийшов Рубан – Ігор Юрійович його впізнав за фотографіями, які бачив в інтернеті, і він ще раз звернувся з проханням про звільнення сина.

– Та ви зрозумійте, – цього разу терпляче пояснив Рубан, – я б хоч сьогодні вашого хлопця і всіх інших обміняв. Але не від мене це залежить – є інша сторона, і сьогодні вона диктує, кого залишити в списку обміну, а кого – викреслити. Вашого сина викреслять обов’язково, бо він – офіцер, він – артилерист, більш того, він артрозвідник, тобто в їх очах, вважайте, корегувальник вогню. Таких не відпускають просто так і швидко. Якщо взагалі відпускають. Потрібні неординарні вагомі причини.

Ігор Юрійович випалив:

– Так є така неординарна вагома причина!

– Яка ж? – Рубан звик вже до найрізноманітніших батьківських аргументів, його навряд чи чимось можна було здивувати. Будь-який батько придумає все, що завгодно, аби витягнути сина з полону, і його можна зрозуміти.

– У нього дід – Герой Радянського Союзу, прославлений танкіст – Юрій Семенов.

– Справді? – здивувався Рубан. – Це цікаво. Може, і спрацює,