Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

зумів навіть ухилитися, кулак гепнув його у бік голови, а в очах блиснули кольорові феєрверки, красивіші навіть за ті, які запускали купці. Ґеральт огидно вилаявся і кинувся на Кагіра, обхопив його й повалив на землю, вони покотилися по камінцях, б’ючи один одного кулаками, аж відлуння йшло.

І все те у непевному, примарному світлі штучних вогнів, що блискали на небі.

— Припиніть! — верещав Любисток. — Припиніть, ви, кляті ідіоти!

Кагір нарешті вибив землю з-під ніг Ґеральта, гепнув його, коли той намагався підвестися, у зуби. Ще й додав — аж задзвеніло. Ґеральт згорнувся, напружився і копнув його, втім, у пах не поцілив, поцілив у стегно. Вони схопилися знову, перекинулися, покотилися, б’ючи один одного куди прийдеться, осліплені ударами й курявою, що лізла їм в очі.

І раптом роз’єдналися, покотилися у різні боки, ховаючи голови від свисту ударів.

Мільва, знявши зі стегон товстий шкіряний ремінь, схопившись за клямру, закрутивши шкіру навколо зап’ястка, підскочила до войовників і почала їх шмагати, з-за голови, з усіх сил, не жаліючи ані ременя, ані руки. Ремінь свистів і з сухим лясканням спадав на руки, плечі й спини і Кагіра, і Ґеральта. Коли ті розділилися, Мільва стрибала від одного до іншого наче коник, продовжуючи лупити їх справедливо, так, аби жоден не отримав менше чи більше за іншого.

— Ви дурні дурнуваті! — кричала, із лясканням луплячи Ґеральта через спину. — Дурбецели дурбецельні! Ото я вас розуму навчу, обох! Досить! — кричала ще голосніше, шмагаючи Кагіра по руках, якими той заслоняв голову. — Пройшло вам? Заспокоїлися?

— Уже! — завив відьмак. — Досить!

— Досить! — вторував йому Кагір, згорнувшись у клубок. — Вистачить!

— Вистачить, — сказав вампір. — І справді вже вистачить, Мільво.

Лучниця дихала важко, витираючи лоба кулаком із намотаним ременем.

— Браво, — відізвалася Ангулема. — Браво, тітко.

Мільва розвернулася блискавично і з усієї сили шмагнула її через плечі. Ангулема крикнула, всілася і розплакалася.

— Я ж казала, — видихнула Мільва, — аби ти мене так не звала. Я ж казала!

— Нічого не сталося! — Любисток трохи тремтливим голосом заспокоював купців і мандрівників, які набігли від сусідніх вогнищ. — Так, мале товариське непорозуміння. Приятельська суперечка. Вже все ми вирішили!

Відьмак торкнувся язиком зуба, що хитався, виплюнув кров, що текла з розсіченої губи. Відчував, як на спині й на руках набухають валки, як напухає — хіба до розмірів капустини — хльоснуте ременем вухо. Поряд незграбно підіймався з землі Кагір, тримаючись за щоку. На його оголеному передпліччі майже на очах виростали й наливалися широкі червоні смуги.

На землю опадав дощ, що смердів сіркою, — попіл від останнього феєрверку.

Ангулема жалібно хлипала, тримаючись за плече. Мільва відкинула ремінь, хвилину провагавшись, сіла біля неї на коліна, обійняла і притулила мовчки.

— Пропоную, — холодним голосом відізвався вампір, — аби ви подали один одному руки. Пропоную, аби ніколи-преніколи вже не повертатися до цієї справи.

Несподівано задув і зашумів, збігаючи з гір, вітер, у якому, здавалося, бриніло якесь примарне виття, крики й голосіння. Хмари, що їх гнало по небу, набували фантастичних форм. Серп місяця зробився червоним, наче кров.

* * *

Лютий хор і фуркотіння крил дрімлюг розбудили їх на світанку.

Вирушили відразу після сходу сонця, яке трохи пізніше запалило сліпучим вогнем сніги на верхівках гір. Вирушили задовго до того, як сонце встигло з-за тих верхівок піднятися. Зрештою, до того як воно піднялося, небо затягнули хмари.

Їхали вони лісами, а дорога вела дедалі, що ставало зрозумілим по змінах дерев навколо. Дуби й граби раптом скінчилися, вони в’їхали у морок букового лісу, висланого опалим листям, що пахло цвіллю, павутиною і грибами. Грибів було повно-повнісінько. Мокрий кінець літа дав осіннім грибам розродитися досхочу. Буковий підлісок інколи майже зникав під капелюхами боровиків, рижиків і мухоморів.

Буковий ліс був тихим, виглядало так, що більшість співучих птахів відлетіли вже у вирій. Тільки мокрі ворони каркали на краю заростей.

Потім скінчилися буки, з’явилися смереки. Запахло живицею.

Щоразу частіше траплялися лисі пагорби і кам’яні останці, серед яких наздогнав їх вихор. Ріка Неві пінилася на порогах і каскадах, води її — незважаючи на дощі — були кришталево прозорими.

На горизонті вставала Горгона. Все ближче.

З кутастих боків величезної гори цілий рік стікали льодовики і сніги, через що Горгона завжди виглядала наче перепоясаною білими шарфами. Верхівка Диявольської Гори, ніби голову й шию таємничої коханки, постійно оповивала вуаль хмар. Інколи Горгона, наче танцюристка, трясла своїм білим нарядом — вид той був красивим, але приносив смерть, — з урвистих стін гори тоді йшли лавини, що змітали зі свого шляху все, аж до осипів підніжжя, і далі вниз, схилом, аж по найвищий пас смерек над перевалом Теодула, над долинами Неві й Сансретур, над чорними очима гірських озер.

Сонце, яке, незважаючи ні на що, зуміло пробитися крізь хмари, закотилося занадто швидко — воно просто заховалося за гори на заході, запалюючи їх пурпурово-золотою загравою.

Вони переночували. Сонце зійшло.

І настав час розділитися.

* * *

Він ретельно обмотав голову шовковою хусткою Мільви. Накинув капелюх Регіса. Ще раз перевірив, обидва кинджали у халявах і як сігіль лежить на спині.

Поряд Кагір гострив довгий нільфгардський меч. Ангулема перев’язала чоло вовняною пов’язкою, сунула до халяви мисливській ніж, подарунок Мільви. Лучниця і Регіс сідлали їм коней. Вампір віддав Ангулемі свого буланого, а сам пересів на мула Драакуля.

Вони були готові. Залишалася тільки одна справа.

— Ідіть сюди, всі.

Вони підійшли.

— Кагіре, сину Келлаха, — почав Ґеральт, намагаючись не бути патетичним. — Я скривдив тебе несправедливою підозрою і повівся щодо тебе підло. Оце прошу у тебе вибачення, при всіх, схиливши голову. Винюся і прошу у тебе вибачення. У вас усіх також про це прошу, бо то було підло — наказувати вам на те дивитися і слухати. Я вигорнув на Кагіра і на вас усіх свій гнів, свою злість і свій жаль. І це виходило з того, що я знаю, хто нас зрадив. Знаю, хто зрадив і вкрав Цірі, яку ми бажаємо врятувати. Гнів мій береться звідти, що мова йде про особу, яка колись була для мене дуже близькою. Де ми перебуваємо, що маємо намір робити, куди йдемо і куди прямуємо… все те було відкрито за допомогою магії — скануючої, фіксуючої. Це не дуже важко для майстрині магії — зафіксувати