Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

були жахливі сім днів, — писала вона. — І, хоча все вже позаду й ми знаємо, що сталася помилка, слід її відчувається досі. А проте в чомусь то були прекрасні сім днів: мені дано було осягнути те, чого я ніколи не розуміла. Я побачила, які шляхетні й відважні можуть бути люди, навіть зносячи нестерпну муку. Я ніколи не змогла б триматися так мужньо, як панна Олівер.

Тиждень тому вона одержала листа з Шарлоттауна, від матері пана Гранта. Та, у свою чергу, дістала телеграму з повідомленням про те, що кілька днів тому майор Роберт Грант загинув у бою.

О, бідолашна Гертруда! Спершу вона була вбита горем. Потім, усього через день, опанувала себе й знову стала до праці в школі. Вона не плакала — я не бачила ані сльози в її очах… але, ох, яке в неї було обличчя і який погляд!

— Я мушу працювати далі, — сказала вона. — Це мій обов’язок.

Я ніколи не змогла би піднестися до таких висот духу.

Жодного свідчення каяття та розпачу не пролунало від неї — лиш одного разу, коли Сьюзен сказала, мовляв, ось і в Глені настала весна, Гертруда відповіла:

— Невже й цього року весна може так само настати?

Потім вона засміялася — коротким, моторошним сміхом… так, мабуть, сміються люди перед лицем смерті — і додала:

— Завважте, яка я егоїстка. Я, Гертруда Олівер, утратила милого, і не можу повірити, що весна настане, як зазвичай. Вона настає попри муки мільйонів інших людей… та як може світ устояти проти МОЄЇ муки?

— Мила Гертрудо, не картайтеся, — лагідно мовила мама. — Це природно — відчувати, що світ уже не буде такий, як колись, після того, як тяжка втрата змінить наше життя. Усі ми відчуваємо це.

Аж тут утрутилася ця мерзенна кузина Софія. Вона й собі сиділа в нас із в’язанням і каркала, мов „чорний ворон, провісник біди“, як називав її Волтер.

— Панно Олівер, ви не в такому тяжкому становищі, як ваші посестри, — сказала вона, — тож і не повинні так побиватися. Дехто з нас утратив чоловіків — оце справді тяжко. Ще дехто втратив синів. Ви ж не втратили ні чоловіка, ні сина.

— Ні, — відповіла Гертруда з дедалі сильнішою гіркотою, — я не втратила чоловіка — лише того, хто став би моїм чоловіком. Я не втратила сина — лише всіх тих синів і дочок, яких могла народити… яких я тепер ніколи не матиму.

— Непристойно казати так, — обурилася кузина Софія, і тоді в Гертруди вихопився сміх, такий навісний, що кузина Софія злякалася. А коли нещасна, змучена Гертруда, відчуваючи, що більше не має сили терпіти цей біль, вибігла геть із кімнати, кузина Софія спитала в мами, чи вона, бува, не здуріла.

— Я пережила втрату двох добрих чоловіків, — заявила вона, — та це не справило на мене аж такого враження.

Авжеж не справило! Напевно, ці сердеги раді були померти.

Майже до ранку я чула, як Гертруда міряє кроками свою спальню. Доти вона ходила так щодня, та ще ні разу це не тривало так довго. А тоді вона раптом скрикнула — коротко й жахливо, мовби її вдарили ножем. Я не могла заснути, бо мучилася разом з нею й не могла нічим допомогти їй. Я боялася, що ця ніч ніколи не скінчиться. Проте вона скінчилася, і „вранці завітала радість“[71], як то сказано в Біблії. Тільки це сталося не вранці, а вже добряче по обіді. Пролунав телефонний дзвінок і я відповіла. То виявилася стара пані Грант із Шарлоттауна, і вона повідомила, що Роберт живий: він лише дістав легке поранення в руку й лежить у госпіталі. Вона ще не знає, звідки взялася ця помилка, та очевидно, то загинув якийсь інший Роберт Грант.

Я повісила слухавку й гайнула в Долину Райдуг, мов на крилах. Я впевнена, що справді летіла — не можу пригадати, щоб ноги мої хоч раз торкнулися землі. Гертруда поверталася зі школи; я зустріла її на галявині між ялин, де ми так часто бавилися змалку, і просто-таки випалила їй цю новину. Звісно, слід було вчинити розважливіше. Проте я ледь не збожеволіла від радості, тож і подумати не встигла. Гертруда впала між золотавих молодих ялиць, немов підстрелена. Я так перелякалася, що тепер, вочевидь, назавжди стану мудріша — принаймні щодо подібних звісток. Я була вже подумала, що вбила Гертруду… умить згадала, що й мати її померла молодою від серцевого нападу. Здавалося, кількасот років минуло, доки я виявила, що серце в неї досі б’ється. Ох, як я налякалася! Я ще ніколи не бачила непритомних людей; і вдома нікого не було, бо всі пішли на станцію, щоб зустріти Нен і Ді, які приїхали на канікули з Редмонду. Проте я знала теоретично, що слід робити в такому разі, а тепер маю ще й практичний досвід. На щастя, усе це сталося біля струмка. Я довгенько метушилася коло Гертруди, і зрештою вона таки очуняла. Вона не сказала ні слова про мою звістку, а я не наважилася згадувати про це вдруге. Я провела її кленовим гаєм додому й помогла дістатися спальні. Аж там вона нарешті промовила: „Роб… живий…“ — насилу, мовби хтось видер із неї ці слова