Читати книгу - "Чотири після півночі"

жвакання, від якого шаленіє розум, немов десь зі сходу насувається маршем маса якихось велетенських, голодних комах. Голова йшла обертом. Ох, як же він заплутався.

Креґ побачив якісь менші двері, що вели надвір, підвівся і вирушив у тому напрямку. Та потім став. Там було видно якусь дорогу, і дорога ця, поза всякими сумнівами, вела до Бенгора. Його не цікавило місто Бенгор; Бенгор найбеззаперечнішим чином не належав до легендарного ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Він у Бостон мусить потрапити. Якщо він туди дістанеться, все буде добре. А що це означає? От його батько б це зрозумів. Це означає, що він мусить припинити ШМИГЛЯти туди-сюди і НЕ відставАти від програми.

Його розум вхопився за цю думку, як жертва кораблетрощі хапається за будь-який уламок корабля — будь-що, що досі плаває, навіть коли це двері сральника, є призом, який слід цінувати. Якщо він зможе потрапити в Бостон, усю цю пригоду можна буде… можна буде…

«Геть скасувати», — пробурмотів він.

Здалося, що на цих словах яскравий промінь раціонального мислення проліг крізь темряву в його голові, і чийсь голос (напевне, то був голос його батька) вигукнув на підтвердження: ТАК!!!

Але як це йому зробити? Бостон занадто далеко, щоби йти туди пішки, а інші не дозволять йому повернутися на борт того єдиного літака, який досі функціонує. Нізащо, після того, що він зробив з їхньою дорогоцінною сліпою лялечкою.

— Але ж вони не знають, — прошепотів Креґ. — Вони не знають, що я зробив їм послугу, бо не знають, хто вона така насправді.

Він глибокодумно кивнув. Очі його, величезні й вологі у темряві, блищали.

«Проберись, — прошепотів йому голос батька. — Проберися в літак і сховайся».

«Так! — докинула його матір. — Проберися й сховайся. Це твій виграшний квиток, Креґґі-Веґґі. Тільки якщо ти це зробиш, тобі не потрібен буде ніякий квиток, авжеж?

Креґ з сумнівом подивився в бік багажного конвеєра. Він міг би скористатися ним, щоби вибратися на поле, але припустімо, вони поставили когось на чатах біля літака? Той пілот до такого б не додумався — щойно полишивши кабіну, цей чоловік перетворився на явного імбецила, — але англієць майже напевне про це подбав.

То що йому краще зробити?

Якщо бенгорський бік терміналу не годиться і той бік терміналу, де літне поле, також не годиться, що йому краще зробити і куди йому краще піти?

Креґ нервово поглянув на мертвий ескалатор. Скоро вони почнуть на нього полювати — і, безсумнівно, той англієць очолить зграю, — а він стоїть тут, посеред зали, виставившись на розглядини, як та стриптизерка, котра ось тільки-но пожбурила в публіку свої декоративні наліпки з сосків і стринги.

«Я мушу сховатися, принаймні, на який час».

Він почув, як надворі заводяться реактивні двигуни, але це його не стривожило; він розумівся трохи на літаках і знав, що Інґал нікуди не зможе полетіти, поки не дозаправиться. А заправляння потребує часу. Йому не варто турбуватися, що вони відлетять без нього.

Поки що не варто, у всякому разі.

«Сховайся, Креґґі-Веґґі. Це те, що ти мусиш зробити зараз же, поки вони не прийшли по тебе».

Креґ, мружачись у зростаючу темряву, повільно розвертався, шукаючи собі найкраще місце. І цього разу він помітив на дверях, що тулилися між ятками «Ейвіса» і Бенгорської туристичної агенції, табличку.

«ПОСЛУГИ АЕРОПОРТУ»

було написано на ній. Слова, які могли означати майже будь-що.

Кидаючи нервові погляди собі за спину, Креґ поспішив до тих дверей і спробував відчинити. Як і з дверима Служби безпеки аеропорту, ручка не повернулася, але й ці двері, коли він їх штовхнув, прочинилися. Креґ кинув останній погляд собі за спину, не побачив нікого і прикрив за собою двері.

Його проковтнула повна, суцільна темрява; тут він став таким же сліпим, як та мала, яку він підрізав. Креґ на це не зважав. Темряви він не боявся; фактично, він її радше любив. Якщо ви у темряві не з жінкою, ніхто не очікує від вас чогось аж такого видатного. У темряві вправність перестає бути бодай якимсь значущим чинником.

І що ще краще, тут те жвакання ленґоліерів звучить приглушено.

Виставивши руки, човгаючи підошвами, Креґ повільно намацував собі шлях уперед. Просунувшись так на три чи чотири кроки, він стегном наштовхнувся на щось тверде, на здогад, ніби край столу. Він опустив туди простягнуті руки. Так. Стіл. На мить він дозволив пальцям поширяти по столу, отримуючи втіху від знайомого спорядження білих комірців Америки: стосик паперів, кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ, край блотера, коробочка, повна скріпок, письмовий набір з ручками та олівцями. Він пробрався навкруг стола до його дальнього краю, де його коліно наштовхнулося на поручень крісла. Зманеврувавши тілом між столом і кріслом, Креґ усівся. Сидячи за столом, він почав почуватися ще краще. Він відчув себе самим собою — спокійним, упевненим у собі. Він намацав верхню шухляду і витяг її. Почав мацати всередині, шукаючи якоїсь зброї — чогось гострого. Рука майже зразу налапала канцелярський ніж для розпечатування листів.

Він його витяг, зачинив шухляду і поклав ніж на стіл собі по праву руку.

Так він з хвильку посидів, слухаючи глухий стукіт свого сколоченого серця і приглушений гул реактивних двигунів, а потім наново послав руки делікатно обмацувати поверхню столу, поки знову не відбулося їхнє спіткання зі стосом паперу. Взявши верхній аркуш, він підніс його до себе, але не побачив жодного проблиску білості… навіть коли тримав його просто перед очима.

«Все гаразд Креґґі-Веґґі. Просто посидь тут, у темряві. Сиди тут і чекай, поки не настане час діяти. Коли цей час прийде…»

«…я скажу тобі», — закінчив похмуро вже батько.

— Все гаразд, — промовив Креґ. Його пальці по-павучому перебралися до правого верхнього кута аркушу. Креґ почав акуратно надривати.

Риии-ип.

Спокоєм, немов прохолодною блакитною водою, заповнився його розум. Він упустив невидиму смужку на невидимий стіл і повернув пальці до верху аркуша. Все мусить бути чудово, просто чудово. Він почав потихесеньку фальшиво наспівувати:

«Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бі…»

Риии-ип.

«Просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі».

Тепер спокійний, умиротворений Креґ сидів і чекав, коли батько йому накаже, що він мусить робити далі, як він робив це багацько разів у дитинстві.

4

— Слухай уважно, Алберте, — сказав Нік. — Ми мусимо переправити її до літака, але для цього нам потрібні якісь ноші. На борту літака нічого такого нема, але тут вони мають бути. Де?

— Та ну, містере Гопвел, капітан Інґал таке мусить знати краще, ніж…

— Але капітана Інґала тут нема, — терпляче промовив