Читати книгу - "Маятник Фуко"

опиняється у Росії 1762 року, відтак знову в Бельгії. Там з ним зустрічається Казанова, котрий розповідає, як граф перетворив монету в золото. При дворі Фрідріха Великого він з’являється 1776 року, пропонує розмаїті проекти, пов’язані з хімією, а через вісім років помирає у Шлезвіґу, у маєтку ляндграфа Гессену, де він налагоджував виробництво на фабриці барвників.

Нічого виняткового, типовий життєпис авантюриста XVIII століття, чиї любовні пригоди не такі численні, як у Казанови, а шахрайства менш ефектні, ніж у Каліостро. По суті, за винятком кількох випадкових історій, він тішиться певною довірою у можновладців, яким обіцяє чудеса алхімії, але з промисловим ухилом. Проте навколо нього — ясна річ, із його підтримкою — набуває форми чутка про його безсмертність. У салонах він невимушено і вголос віддається спогадам про давні події так, ніби він був їх наочним свідком, і з грацією, майже нишком, плекає свою легенду.

Моя книжка цитувала також уривок із книги «Ґоґ» Джованні Папіні, де описано нічну зустріч із графом Сен-Жерменом на палубі трансатлантичного корабля: він пригнічений своїм тисячолітнім минулим, спогадами, що гнітять його розум, у нього з’являються нотки розпачу, які примушують згадати Борхесового Фунеса, «диво пам’яті», хоча текст Папіні — з 1930 року. «Не думайте, що наша доля варта заздрощів», каже граф до Ґоґа. «Через кілька століть бідолашними безсмертними оволодіває незцілима нудьга. Світ монотонний, люди нічому не вчаться і кожне покоління впадає в ті самі помилки та кошмари, події не повторюються, але дуже подібні одна на одну… нема більше новин, здивувань, відкриттів. Тепер, коли нас слухає лише Червоне море, я можу вам зізнатися: моє безсмертя наганяє на мене нудьгу. Земля для мене не має вже секретів, і я вже не маю надії на мені подібних».

«Цікавий персонаж», прокоментував я. «Зрозуміло, що наш Альє хоче виглядати його втіленням. Аристократ у літах, дещо розніжений, має гріш у кишені, вільний час на подорожі й нахил до надприродного».

«Послідовний реакціонер, який має відвагу бути декадентом. Щиро кажучи, він мені більше до вподоби, ніж буржуа-демократи», сказала Ампаро.

«Ти воднó говориш про жіночу солідарність, а варто тільки поцілувати тобі ручку, як ти вже на сьомому небі».

«Ви так виховували нас століттями. Дайте нам поступово визволитися. Я не сказала, що хотіла б вийти за нього».

«Ще цього бракувало».

Наступного тижня Альє зателефонував мені першим. Того вечора нас мали прийняти на террейру кандомбле. Нас не допустять до ритуалу, бо Ялоріша не довіряє туристам, але вона сама прийме нас перед початком і покаже нам місце, де все відбувається.

Він заїхав за нами автом і повіз нас крізь нетрища поза пагорб. Будівля, перед якою ми зупинились, мала непоказний вигляд і була схожа на промисловий барак, однак на порозі нас зустрів старий негр і обкурюванням виконав над нами обряд очищення. Далі, у непримітному садку, ми побачили щось на зразок велетенського кошика, зробленого з пальмового листя, в якому видніли якісь місцеві ласощі, comidas de santo[74].

Всередині ми побачили велику залу, стіни якої були покриті образами, мабуть, вотивними дарами, та африканськими масками. Альє пояснив нам розміщення предметів облаштунку: у глибині — лавки для невтаємничених, неподалік від них — поміст для інструментів та стільці для Оґа. «Це люди шановані, не обов’язково віруючі, але вони ставляться до культу з повагою. Тут, у Байї, в якомусь террейру одним із Оґа є великий Жоржі Амаду[75]. Його обрала Янса[76], повелителька війни та вітрів…»

«Але звідки взялися ці божества?» поспитав я.

«То довга історія. Насамперед, тут проживає суданська гілка, яка з самих початків рабства переважає на півночі, і від цих племен походить кандомбле орішас[77], тобто африканських божеств. У південних штатах переважає вплив груп банту, і тут починається цілий ланцюг мішанин. Якщо культи півночі залишаються вірними оригінальним африканським релігіям, на півдні первісна макумба[78] розвивається в умбанду, яка перебуває підо впливом європейського католицизму, кардецизму та окультизму…»

«Отже, до цього вечора тамплієри не причетні».

«Тамплієри були метафорою. В кожному разі, цей вечір їх не стосується. Але синкретизм має дуже тонку механіку. Ви помітили надворі, за дверима, біля comidas de santo, залізну статуетку, щось на зразок чортика з вилами, в ногах якого лежить кілька приобіцяних офір? То Ешу, всемогутній в умбанді, але не в кандомбле. І все ж кандомбле теж його вшановує, як духа-посланця, щось на зразок звироднілого Меркурія. В умбанді Ешу вселяється у присутніх, а тут — ні. Однак про всяк випадок до нього ставляться доброзичливо. Гляньте, тут унизу, на стіні…» Він вказав на поліхромову статую голого індіянця і на статую старого негра-раба, зодягненого в біле, який сидячи курив люльку: «Це caboclo[79] та preto velho[80], духи померлих, у ритуалах умбанди вони відіграють дуже велику роль. А що ж тут? Їм віддають шану, однак їх не використовують, бо кандомбле вступає у стосунки лише з африканськими орішас, — але через це від них не відрікаються».

«Але що ж у них спільного, у всіх цих вірувань?»

«Скажімо, всі афро-бразилійські культи в будь-якому випадку характеризуються тим, що під час ритуалу у втаємничених, які впадають у транс, вселяється якась вища істота. В кандомбле це — орішас, а в умбанді — це духи померлих…»

«Я забула свою країну і свою расу», мовила Ампаро. «Боже мій, трохи Європи і дещиця історичного матеріалізму змусили мене забути все, а ці історії я чула від своєї бабусі…»

«Трохи історичного матеріалізму?» усміхнувся Альє. «Гадаю, я десь чув про нього. Апокаліптичний культ, що зародився коло Тріру[81], чи не так?»

Я стиснув рамено Ампаро. «No pasarán[82], кохана».

«Господи», пробурмотіла вона.

Альє, не втручаючися, слухав наш мовлений півголосом короткий діалог. «Можливості синкретизму безконечні, моя люба. Якщо бажаєте, я можу запропонувати вам політичну версію всієї цієї історії. Закони XIX століття повертають свободу рабам, але, у спробі знищити стигмати рабства, всі архіви ринку рабів спалено. Раби стають формально вільними, але без минулого. І тоді вони намагаються відновити колективну ідентичність, не маючи ідентичности племінної. Вони повертаються до своїх коренів. Таким трибом вони чинять опір, як це говорите ви, молодь, панівним силам».

«Але ж ви щойно перед тим сказали, що до цього причетні різні європейські секти…», сказала Ампаро.

«Люба моя, чистота — це розкіш, а раби беруть те, що є. Але вони мстяться. Нині вони заполонили таку кількість білих, що ви собі й уявити