Читати книгу - "Чорнильне серце"

Мо звів дівчинку на ноги й змусив її разом з Фаридом сховатися в сутінках хатини. Елінор усе ще хропіла. У світанковій млі вона здавалася юною дівчиною, та щойно Мо її розбуркав, на обличчі в неї знову відбилася втома, тривога й страх.

Мо з Вогнеруким поставали біля дверного отвору — один ліворуч, другий праворуч, притиснувшись спиною до стіни. З уранішньої тиші долинули чоловічі голоси. Меґі навіть здалося, ніби вона чує, як нюшать собаки, і їй схотілося розчинитись у повітрі, стати невидимкою, позбавленою запаху. Поруч стояв Фарид, широко розплющивши очі. Меґі вперше завважила, що вони в нього майже чорні. Ніколи ще вона не бачила таких темних очей із довгими, як у дівчинки, віями.

Елінор притислася до стіни й зі страху кусала собі губи. Вогнерукий зробив знак Мо, й не встигла Меґі збагнути, що вони надумали, як обидва вискочили надвір. Оливи, за якими вони причаїлися, були невисокі, їхнє сплутане віття звисало аж до землі, наче не витримувало тягаря власного листя. Під такими деревами легко могла сховатися дитина. Та чи сховають вони від чужих очей двох дорослих чоловіків?

Меґі визирнула з дверної пройми. Серце так калатало, що дівчинка мало не задихалася. Сонце підіймалося все вище й вище. Його світло проникало в кожен видолинок, під кожне дерево. І раптом Меґі захотілося, щоб знов повернулася ніч. Мо тим часом став навколішки, щоб із-за плетива гілок не було видно його голови. Вогнерукий щільно притиснувся до кривого дерева, і наступної миті страшенно близько від них — за якихось кроків двадцять — вигулькнув Баста. Пробираючись крізь будяки й високу, по коліна, траву, він дерся схилом угору.

— Вони вже давно внизу, в долині! — почула Меґі чиєсь невдоволене бурчання, й тієї ж миті поруч із Бастою виріс Пласконіс.

Вони вели з собою двох страшнючих псів. Меґі бачила, як їхні широкі морди, принюхуючись, протинають густу траву.

— З двома дітьми й отою гладухою? — Баста похитав головою і роззирнувся.

Фарид виглянув із-за Меґі й, уздрівши двох чужаків, відсахнувся, мов ужалений.

— Баста?! — Це ім’я Елінор прошепотіла глухо, самими вустами.

Меґі кивнула головою, й Елінор, і так бліда, зробилась біла, мов стіна.

— Басто, чорт забирай, скільки ще ти збираєшся тут товктися? — Пласконосів голос луною прокотився в тиші над пагорбами. — Скоро попрокидаються змії, та й мені жерти охота. Може, просто скажемо, що вони разом з машиною зірвалися в урвище? Зіпхнемо вниз їхню таратайку, і ніхто вже не взнає, що ми трохи збрехали. Та змії однаково спровадять їх на той світ. А якщо й ні, то вони все одно заблукають і ґиґнуть з голоду, або від сонячного удару, або ще від чого-небудь. Так чи так, а ми їх уже ніколи не побачимо.

— Він давав їм сир! — Баста люто смикнув псів до себе. — Той клятий вогнеїд підгодовував їх сиром, щоб зіпсувати їм нюх. Але ж мене ніхто й слухати не хотів! Воно й не дивно, що вони, як угледять його огидну пику, щоразу на радощах аж скавучать.

— Ти забагато їх б’єш! — пробурмотів Пласконіс. — Тож вони й не стараються. Собаки не люблять, коли їх б’ють.

— Ет, дурниці. Собак треба лупцювати, а то вони й тебе покусають! Вони через те вогнеїда й люблять, що він з ними одним духом дише: любить скавучати, потайний і кусючий.

Один із псів заліг у траві й заходився лизати собі лапи. Баста розлючено копнув його ногою під бік і смикнув за повідець.

— Як хочеш, вертайся в село! — закричав він на Пласконоса. — Але я того вогнеїда впіймаю й пообтинаю йому всі пальці, один по одному! Побачимо, чи й тоді він так само спритно гратиметься своїми м'ячиками! Я завше казав, що довіряти йому не можна, але ж босові так подобалися його фокуси з вогнем!

— Ну, добре, добре. Усі знають, що ти ніколи не міг його терпіти, — знуджено промовив Пласконіс. — Та, може, він зовсім не причетний до того, що всі вони зникли? Ти ж бо й сам знаєш, він уже не раз зникав і знову з'являвся, коли йому на думку спадало. Може, завтра знову прийде, мовби нічого й не сталось.

— Атож, цього від нього можна сподіватися, — пробурмотів Баста й рушив далі.

З кожним кроком він наближався до дерев, за якими ховалися Мо й Вогнерукий.

— А ключі від машини тієї гладухи, виходить, Чарівновустий вичитав з-під моєї подушки, еге ж? Ні, цього разу він од нас не відкрутиться, нехай і не старається! Адже він прихопив із собою ще дещо — таке, що належить мені.

Вогнерукий мимоволі мацнув рукою по своєму паску, наче злякався, що Бастин ніж подасть голос своєму господареві. Один із псів підвів морду, принюхався й потяг Басту до дерев.

— Він щось почув! — Баста стишив голос, хрипкий від хвилювання. — Ця дурна тварюка таки щось винюхала!

Ще кроків десять чи, може, й менше, і Баста опиниться біля дерев. Що робити? Що їм тепер робити?

Пласконіс, зробивши недовірливу міну, почалапав услід за Бастою.

— Мабуть, десь відчули дикого кабана, — долинув до Меґі голос Пласконоса. — Цих бестій треба остерігатися: зіб’ють з ніг — і гаплик! Прокляття, схоже, там змія! Така чорна, знаєш? Здається, у тебе в машині є протиотрута, еге?

Він став, наче вкопаний, і вже не сходив з місця, лиш витріщався собі під ноги. Баста не звертав на нього уваги. Він поспішав за псом, який щось відчув. Ще кілька кроків, і Мо, якби випростав руку, міг би дотягтися до свого переслідувача. А той скинув з плеча рушницю, спинився й нашорошив вуха. Пси потягли його ліворуч і, зчинивши гавкіт, застрибали перед одним із дерев.

У його кроні сидів Ґвін.

— А що я казав! — вигукнув Пласконіс. — Собаки винюхали куницю! Ця погань так смердить, що її відчув би і я!

— Це куниця не проста! — процідив крізь зуби Баста. — Невже не впізнаєш? — Він втупив погляд у розвалену хатину, але нічого підозрілого, схоже, не побачив.

Цією миттю й скористався Мо: він вискочив із-за дерева, схопив ззаду Басту й спробував вирвати у нього-з рук рушницю.

— Фас! Хапайте його, кляті шавки! — загарчав той.

Цього разу собаки, схоже, вже були готові послухатися господаря. Ошкіривши жовті зуби, вони кинулися на Мо.

Меґі не встигла прийти батькові на допомогу: Елінор міцно схопила її за плечі, як тоді, у себе вдома, й не дала випручатись.

Але тепер таки знайшлося кому допомогти. Не встигли пси вчепитися в Мо, як Вогнерукий був уже тут як тут.