Читати книгу - "Гробниця"

робиться відразу. Є певна процедура. Якийсь час пішов на розтин трупа. Тіло віддали лише на тому тижні.

Мередіт кивнула, подумки здивувавшись, чому розтин тривав так довго. Хол знову замовк.

— А ви тут мешкаєте? — спитала вона, намагаючись оживити розмову.

Хол похитав головою.

— У Лондоні. Працював в інвестиційному банку, але щойно подав заяву на звільнення. — Він трохи повагався, а потім додав: — З мене досить. Усе одно ця робота обридла мені ще до смерті батька. Я гарував по чотирнадцять годин на добу сім днів на тиждень. Заробляв купу грошей, але не мав часу їх витрачати.

— Мабуть, хтось із вашої родини мешкає в цих краях? Тобто ви, напевне, маєте родичів у цій частині Франції?

— Ні. Я англієць із голови до п’ят.

Мередіт на мить замовкла.

— І що ж ви плануєте тепер робити?

Хол знизав плечима.

— Повернетеся до Лондона?

— Не знаю. Навряд чи.

Мередіт зробила ще один ковток вина.

— Дебюссі, — задумливо мовив Хол, наче тільки зараз до нього дійшло те, про що вона сказала кілька хвилин тому. — Незручно зізнаватись, але я про нього анічогісінько не знаю.

Мередіт усміхнулася, зрадівши, що Хол, нарешті, намагається підтримати розмову.

— Не переймайтеся, — заспокоїла вона його.

— А що, є якийсь зв’язок між ним та цими краями?

Мередіт розсміялася.

— Є, але тоненький і непевний. У серпні 1900 року Дебюссі написав одному зі своїх друзів, що посилає свою дружину Ліллі до Піренеїв, щоб вона там поправила здоров’я після операції. Якщо читати поміж рядків, то стає ясно, що то був аборт. Поки що цього ніхто не підтвердив, а якщо Ліллі й справді туди їздила, то явно ненадовго, бо в жовтні того ж таки року вона вже знову була в Парижі.

Хол скорчив гримасу.

— Можливо. Зараз це важко уявити, але в ті часи Рен-ле-Бен був знаменитим курортом.

— Так, — погодилась Мередіт. — А особливо популярним він був серед парижан. Не в останню чергу тому, що тут спеціалізувалися на цілому діапазоні захворювань, а не на якомусь конкретному: в одному місці лікували ревматизм, в іншому — сифіліс.

Хол здивовано підняв брови, але не став розвивати цю тему.

— Знаєте, можливо, не варто було вам іти на такі витрати, — сказав він після нетривалого мовчання. — І лише через те, що сюди, можливо, приїздила Ліллі Дебюссі. Невже це так важить для написання його біографії?

— Якщо чесно, то ні, недуже, — відповіла Мередіт, здивована раптовим небажанням бути до кінця відвертою. У неї з’явилося неприємне відчуття, що справжній мотив її приїзду до Рен-ле-Бена став цілком зрозумілим і очевидним для всіх присутніх. — Але це була б украй оригінальна студія, дослідження, якого ніхто раніше не проводив. Уже лише це може вирізнити мою книжку з купи подібних до неї. —Дівчина на мить замовкла. — До того ж це є досить цікавий період життя самого Дебюссі. Ліллі Тексьє було двадцять чотири, коли вона, працюючи натурщицею, познайомилася з Дебюссі. За рік, 1899-го, вони побралися. Композитор присвятив чимало своїх творів друзям, коханкам, колегам, але незаперечним фактом є те, що її ім’я нечасто фігурує в його партитурах, піснях та п’єсах для фортепіано. — Мередіт усвідомлювала, що забагато базікає, але вона сіла на свого улюбленого коника, і її понесло. Вона нахилилася ближче до Хола. — Наскільки я розумію, Ліллі була саме тут у ті важливі роки, що передували прем’єрі єдиної опери Дебюссі — «Пелеас і Мелізанда» 1902 року. Саме тоді його кар’єра, репутація та соціальний статус різко покращились. І в цей важливий період Ліллі була поруч із ним. І мені здається, що це справило неабиякий вплив на композитора.

Мередіт зупинилася, щоб відсапнути, і вперше з початку їхньої розмови побачила, що Хол усміхається.

— Вибачте, — знічено сказала вона. — Мимоволі захопилася. Така вже негарна звичка — гадати, що всім це цікаво не менше, ніж мені.

— Думаю, це чудово, коли є щось таке, що викликає сильні емоції, — серйозно й тихо мовив Хол.

Здивована зміною його тону, Мередіт подивилась на нього й побачила, що він не зводить з неї своїх блакитних очей. Вона знітилась, відчувши, як спалахнули її щоки.

— Процес дослідження подобається мені дужче за процес написання, — хутко мовила вона. — Ці інтелектуальні розкопки. Це одержиме просиджування годинами над партитурами, статтями й листами в надії вдихнути життя в якийсь шматок минулого, у якусь пожовклу фотографію. Найголовніше тут — реконструкція, розуміння контексту, уміння заглибитись під поверхню іншої епохи й інших країв. Щоправда, є одна перевага — ретроспектива, можливість робити судження заднім числом.

— Це як робота детектива.

Мередіт кинула на співбесідника швидкий погляд, здогадуючись, що він думає про щось інше, хоча й стежить за темою їхньої розмови.

— А коли ви плануєте закінчити цю працю?

— Я маю здати книгу у квітні наступного року. Загалом, у мене дуже багато матеріалу. Усі академічні розвідки, опубліковані в «Зошитах Дебюссі» та в «Повному зібранні творів Клода Дебюссі», нотатки до кожної з його біографій, що коли-небудь виходили друком… До того ж Дебюссі сам був на свій штиб плідним літератором. Він писав для щоденної газети «Жіль бляс», із-під його пера вийшло також кілька ревю для «Ля Ревю бланш». Назвіть мені будь-яке літературне джерело, і я процитую його напам’ять.

Почуття провини хвилею накотилося на неї: знову вона осідлала свого коника й пасталакає, тимчасом як Холові надміру важко! Мередіт зиркнула на нього, збираючись іще раз перепросити за душевну черствість, але щось зупинило її. Хлопчачий вираз його обличчя раптом когось їй нагадав. Вона спробувала пригадати — кого саме, але не змогла.

Іще одне почуття хвилею накотилося на неї. Цього разу — втома. Мередіт подивилась на Хола, заглибленого у свої невеселі думки. Вона вже не мала сил підтримувати розмову. Час було закруглятися.

Вона підвелась і зібрала свої речі.

Хол сіпнувся та рвучко підняв голову.

— Ви що, уже йдете?

Мередіт вибачливо посміхнулася.

— У мене був важкий день.

— Розумію. — Хол теж підвівся зі свого стільця. — Слухайте, — мовив він. — Може, це й не дуже чемно, але… якщо ви завтра матимете час, то, може, кудись виберемось? Або ж зустрінемося та вип’ємо по келиху вина, га?

Мередіт здивовано закліпала очима.

З одного боку, їй сподобався Хол — гарний, приємний, розумний. Він явно потребував компанії. З іншого ж — вона мусила зосередитись і знайти хоч якісь відомості про свою справжню родину. І вона мала зробити це самотужки. Мередіт не хотіла, щоб їй хтось «падав на хвіст». А голос Мері, лунаючи у свідомості, попереджав її, що вона геть нічого не